Яка я? Хіба я знаю?
Сумна і розгублена, видно.
А звідки? З далекого краю
приїхала в місто рідне.
Воно і вітає, і мучить,
і кожний день видає
То згадку, то гілку квітучу,
то миле ім’я твоє.
Не хочу тебе стрічати.
Мені говорили друзі,
що ніби я винувата
в твоїй самоті і тузі.
Що ти уникаєш згадок,
а наші місця якомога
обходиш на всякий випадок,
ідеш на десяту дорогу.
Якщо ж тепер врахувати,
що й я їх обходжу по змозі,
боюсь, що ми можем зустрітись
якраз на десятій дорозі.
Зустріч
Я не встигла звернути за ріг,
і зустрілися ми... Прости...
Ти, здається, також не зміг
непомітно мене обійти.
Що ж, минуло чимало літ,
все розвіялось, наче дим...
Привітайся ж зі мною як слід,
як годиться друзям старим.
І нехай не тремтить рука,
і бентежних не треба слів,
щоб розмова, як тиха ріка,
не виходила з берегів.
Щоб на світлу її гладінь
не набігло ніяких бриж,
а якщо і відкинув тінь,
то лише прибережний комиш.
Бо коли потривожить на дні, —
на поверхню піщинки йдуть,
хоч самі по собі дрібні,
та велика з них каламуть.
«Я була маленька і стривожена...»
Я була маленька і стривожена,
зовсім не уміла мудрувать
і гадала, що на світі можна
вік прожить — як вірші прочитать.
Я читала б зранку та й до ночі,
я б читала щиро від душі,
та були до цього неохочі
всі мої малі товариші.
Більше їм подобалось, коли ми
гралися у фанти і квачі,
і з гори стежками польовими
гнали перед себе обручі.
І якщо не потрапляли в зарість —
то як вітер мчалися вони.
І частенько ми тоді врізались
прямо у колгоспні баштани.
Сторож нам показував ломаку,
ми кричали, сторожу на зло,
і, мабуть, не стільки з переляку,
як тому, що весело було...
Ну, а потім, о страшній порі,
зажурились наші матері,
і пожеж багряні язики
потяглися до Дніпра-ріки.
Нас тоді розкидало по світу,
звідали біди не по літах...
І лише недавно, цього літа,
знов була я в пам’ятних краях.
Пригадала дні свої дитячі,
«Виросла, — питаю, — дітвора?»
А мене в долину біля Янчі
провели по березі Дніпра.
Мітку показали на вербині,
широко руками розвели: —
Кажуть люди, десь тут, у долині,
всі живцем закопані були.
Тут Одарка — невсипуща мати,
миротвориця дитячих чвар,
і Лаврін, прислів’ями багатий,
і Кривенко — сивий чоботар.
Тут Юрко і чорноока Хана,
всі твої товариші малі...
Тут земля, а в ній — глибока рана.
Не торкайтесь — боляче землі!
«Дощі випадають нечасто...»
Дощі випадають нечасто —
поникла трава, поникла...
Ти дуже схожий на щастя,
а я до щастя не звикла.
І знову мовчу наостанку,
дивлюсь, як проходиш мимо...
Так діти малих полустанків
проводять поїзд очима.
«Признаватися, може, й не варто...»
Признаватися, може, й не варто,
щоб не знав ти і щоб не відав,
як, приклавши лінійку до карти,
виміряю між нами віддаль.
Сантиметри старанно множу.
Кілометри ретельно ділю.
І з усіх підрахунків виводжу,
що, мабуть, я тебе люблю.
«Опадає вишневий цвіт...»
Опадає вишневий цвіт
під вагою студених краплин...
Передати б тобі привіт,
та, мабуть, непотрібний він.