Позаносила повінь мости,
похилила трави роса...
Передати б тобі листи,
та боюся їх написать...
Бо у тебе очі хисткі,
і непевний у тебе сміх...
На землі лежать пелюстки,
То дощі позбивали їх.
«За багрецем сповитий обрій...»
За багрецем сповитий обрій —
розкину руки — полечу.
Тебе, далекий і недобрий,
своїм навіки наречу.
Скажу:
— Я долю розпитала,
які шляхи лежать в полях.
Лежить шляхів мені чимало,
а серед них — до тебе шлях.
Скажу:
— Зумів забрати душу —
зумій вмістити в береги
всю глибину її зворушень,
всю простоту її жаги.
«Так мовчиш, що заслухатись можна...»
Так мовчиш, що заслухатись можна,
потонути в м’якій тишині.
І якби не було тривожно,
то чудесно було б мені.
Я не знаю, чи ти вродливий
і чи ти на світі один.
Ти для мене — як справжнє диво,
котре виникло без причин.
Але в серці — пересторога,
і зривається слово: «Іди».
Пізно стрілися наші дороги,
є на них уже інші сліди.
Вірю в серце твоє і волю,
вірю в правду очей твоїх.
Знаю: ти б не спіткнувся ніколи
об каміння моїх доріг.
Острах
Очей ворожих, суперечок гострих
ніколи не боялась я.
У мене викликає острах
лиш ніжність і печаль твоя.
Я відвела б тебе рукою,
немов біду свого життя,
немов причину неспокою,
немов можливість каяття.
Якщо життя моє — як нива,
то на її широкім тлі
будь колоском — і, може, злива
тебе прихилить до землі.
Якщо життя із гаєм схоже, —
лише листком на гілці будь:
я сподіватимусь, що, може,
якісь вітри тебе зірвуть.
Будь випадковим, чи злим, шаленим.
Дай смуток, розпач, каяття...
Лиш мрією не стань для мене,
бо це уже на все життя.
«Вечори приходять з-за поля...»
Вечори приходять з-за поля,
розстилають смугасті рядна...
Може б, я й прожила без долі,
а без тебе я жить не ладна...
А світанки ідуть з-за моря,
щоб не снила я, щоб не спала...
А про мене люди говорять,
ніби я тобі світ зав’язала.
«Я додому пишу нечасто...»
Я додому пишу нечасто,
хоч забралась в таку далечінь.
Заважає мені то щастя,
то розваги, то просто лінь.
Мамо моя, не сумуй...
Щиру правду тобі скажу —
до неправди душа не лежить —
я ніколи в житті не тужу,
бо не маю від чого тужить.
Мамо моя, повір...
Що не день — то радість нова.
Що не будень — то майже свято.
Що не слово — то щирі слова,
бо у мене друзів багато.
Мамо моя, не тужи...
Не спіткнуся на жодній з доріг,
не зазнаю в житті образи...
Як вернуся на рідний поріг —
чи впізнаєш мене відразу?
Мамо моя, не плач...
«Я в людей не проситиму сили...»
Я в людей не проситиму сили,
я нічого в житті не просила,
як не просять гранітні схили,
щоб у спеку дощі їх зросили.
Я в людей попрошу тільки віри
в кожне слово, почуте від мене,
в кожний погляд очей моїх сірих,
в кожну ласку рук нестудених...
«Знову чую російську мову...»
Знову чую російську мову,
мову рідкісної краси...
Прошуміли за вікнами знову
непроглядні брянські ліси.
Обступила темні ялини
полохливих берез юрба,
їх далеко десь мла поглине,
голуба, голуба, голуба...