Опустити скло непротерте,
все, що бачиш, душею обнять,
і задуматись, і завмерти,
і до самої ночі стоять...
На моє непокрите волосся
опадає легка курява.
Крізь важку вечорову просинь
проступає вогнями Москва.
«Буду ходить — туманіти...»
Буду ходить — туманіти,
будуть сади гомоніти.
Будуть стовпи телеграфні густи
тільки тому, що далекий ти.
Будуть приходить чужі листи,
буде приходить хтось — не ти.
Буду стрічати я — не я,
буде стрічати туга моя.
«Ще трохи — і літ юнацьких...»
Ще трохи — і літ юнацьких
не знайдеш, як вітру в полі.
Дорослою стала зненацька.
Змужнілою стану поволі.
Поволі, поволі, поволі
над серцем здобуду владу —
навчуся не плакати з болю
і в щасті дам собі раду.
Тоді не подумай, друже,
що вже відшуміли зливи,
що серцем я стала байдужа
і словом стала зрадлива.
Ти знаєш — великі ріки,
спокійні, глибокі, холодні —
в собі затаїли навіки
і вир, і каміння підводне.
То хай же літа юнацькі
зникають, як вітер в полі...
Дорослою стала зненацька.
Змужнілою стану поволі.