Я зупинився в бібліотеці на третьому поверсі й навмання взяв книжку з вкритих пилюкою поличок, не завдаючи собі клопоту, щоб глянути на назву, якщо вона в неї взагалі була. В більшості не було. Це не мало значення. Якщо я не почитаю, щоб розвіятися перед сном, то не засну. Факти, припущення, спогади, плани і обривки планів будуть безперестанно марширувати в мене в голові, й невдовзі настане світанок, а я й ока не змружу. Я міг функціонувати й без сну, але в мене не було певності, що я буду настільки вправний, як цього вимагатиме ситуація. Особливо якщо мені потрібно буде без підготовки кинути закляття.
Магія – безжальне мистецтво, і помилка через неуважність може означати раптову смерть, мою чи інших. Івуст, мій вчитель, втовкмачив мені це в голову з самого початку. Тут він не помилявся, хоча помилявся в багато чому іншому.
Я ліг спати у внутрішньому святилищі, як робив це кожної ночі відколи зникла Амра. Кіль почувався тут незатишно, але мені було спокійно. Я посилив магічне світло, вмостився в кутку і почав читати, як мені здалося трактат про вимірювання часу, написаний якимось мертвим Госландським філософом. Це була повна маячня, через яку було майже неможливо продертися, саме те, чого я потребував.
Я проспав майже дві повних години. Хурвус був би невдоволений. Я забув зняти пов‘язку.
4
-- Маг… е… Хольгрене, там внизу купа солдатів, -- сказав мені Кіль. – Знов.
-- Ті самі що вчора? – запитав я, не дуже звертаючи на нього увагу. Я розпрацьовував пастку, щоб загнати в кут якесь породження тріщини. Оскільки в мене бракувало самого необхідного, паперу, чорнила чи ручки, я писав у повітрі, сріблі нотатки, видимі тільки магічним зором. Мабуть, я здавався Кілю божевільним, але він не став коментувати.
-- Ні, ці -- найманці. В них чотири залізних скрині. Здається, важкі. Кажуть, що з банку.
-- А… так. Вже йду. – Я закріпив нотатки і вийшов з кімнати. Кіль мав сумний вигляд.
-- В чому справа, Кілю?
-- Присягаєш, що не розізлишся?
-- Ні. Але присягаю, що не вб‘ю тебе. Що?
-- Ти божевільний?
-- Не більше ніж будь-який маг, і набагато менше, ніж більшість з тих, кого я зустрічав.
-- Ти мене не дуже заспокоїв.
-- Пробач. Я думав тобі потрібна правда, а не спокій.
-- До того як я зустрів Амру, я ніколи не зустрічав нікого з силою як в тебе і Магістра Сірого Зуба. Я просто не знаю, що для вас нормально.
-- Те, що я збираюся спробувати, нормальним аж ніяк не назвеш, так само як громадянська війна, що розриває твоє місто на шматки, не є нормальною для Белларіуса. Обидві ситуації породжені обставинами і відчаєм. Ти повинен відноситися до них відповідно.
Якусь мить він обмірковував мої слова. Кивнув.
-- Що ж, принаймні в тебе є чари, -- сказав він.
-- Кілю, я скажу тобі таємницю, яку знає тільки Амра: я ненавиджу бути магом.
Він глянув на мене так, неначе тепер був переконаний, що я ненормальний.
-- Але в тебе добре виходить. Дуже, дуже добре. Так добре, що аж страх.
-- Звідки тобі знати? Ти бачив тільки мою невдачу.
-- По-перше, бо мені розповідала Амра. По-друге, бо я чув, що ти зробив з Фіском. По-третє, я був там вчора вранці, коли люди Штайнера намагалися пробитися в Цитадель. Якщо ти не потужний, тоді не знаю, що це слово взагалі означає. І я геть не розумію, як комусь може не подобатися мати силу.
-- Деякі люди чудово володіють арифметикою. Але це не означає, що вони хочуть все своє життя ділити в стовпчик.
-- Ми не говоримо про числа. Ми говоримо про магію! Силу!
-- За всяку силу доводиться платити, -- сказав я йому, але він похитав головою.
-- Ти не згоден?
-- З того, що бачив я, це безсилі платять, в той час, як сильні світу цього роблять все, що їм заманеться. – Гіркота в його голосі була незвичною, як на нього. Але я вирішив не наполягати. До того ж з його точки зору він мав рацію.
-- Гаразд, ходімо вниз, отримаємо посилку, -- сказав я.
-- Що вони принесли?
-- Силу іншого типу.
#
Цим разом Перрік Лід був одягнений в блідо-жовте, і замінив трикорн на щось схоже на оксамитовий мішок. Втім я знаю про моду стільки ж, що й про улюблену тітку імператора Шагула.
-- Магістре Лід. Ти мусиш познайомити мене зі своїм кравцем, -- сказав я на привітання, а він ввічливо посміхнувся.
-- Магістре Анградо, добрий день. Можна зайти?
-- Звичайно, -- промовив я, зняв обереги і відійшов, щоб вони могли затягнути чотири залізних скрині, кожна з неймовірно великим замком.