-- Ти хочеш купити човен? Здається, ти казав…
-- Не човен. Корабель. Як правило, вони значно більші за човни. І я не маю наміру купляти його. Просто хочу, щоб ті, хто спостерігає за моїм кожним кроком, мали про що доповідати.
-- Гаразд. Має значення який саме корабель ти не збираєшся купляти?
-- Я ще не впевнений. Довідайся, які є в наявності, і тоді ми це обговоримо.
-- Ще щось?
-- Так. Як ти пересуваєшся туди-сюди між Поясом і частиною міста контрольованою шляхтою?
-- Крадькома.
-- Щоб від сьогодні цього більше не було. Подобається це тобі чи ні, я в Белларіусі сила. Ти, як мій представник, не можеш ховатися. Це принижує мою честь і мій статус.
Він дивився на мене так, наче я зненацька почав говорити на Шагульській мові.
-- Я не жартую. Шансів на те, що якась фракція полюбить мене за той короткий час, що я тут буду, немає, отже, залишається страх.
-- Любов? Страх? Статус? Ти ж сказав, що ми за кілька днів залишаємо Белларіус, а тепер говориш так, наче збираєшся правити цим містом.
-- Ми посеред тристоронньої громадянської війни, Кілю. Ми володіємо Цитаделлю, єдиним реальним символом влади, що залишився у цій помийній ямі, відколи Амра обвалила Ріаіль. Ти чудово знаєш, чого я хочу, і це точно не перетворитися в деспота. Але гарантую тобі, що всі три фракції вважають, що ми четверта, і скільки б я не заперечував, це нічого не змінить. Тож я навіть не буду починати.
-- Добре. Це я розумію. Але чому б тобі просто не ігнорувати їх, поки не закінчиш свої справи?
-- Я б так і вчинив, якби існувала хоча б якась надія, що вони відплатять мені тією ж монетою. Але такої надії немає. Сам бачив вчора. Це б не мало значення, якби я міг залишатися в Цитаделі, але в нас є справи в місті, тому ми повинні грати свою роль. – Якою би тупою, монотонною тратою часу, енергії та грошей це не було.
-- Ага. Але яку саме роль. Тут мені не зовсім ясно.
-- Я буду грати роль небезпечного, таємничого архимага, чиї мотиви невідомі, але безсумнівно темні й загадкові. І небезпечні. І таємничі. Ти будеш грати роль мого вірного слуги, який говорить від мого імені. – Я оглянув його. – Гм… Для цього тебе потрібно постригти. А ще тобі потрібен цирульник. І швець. В тебе виглядає великий палець на нозі.
-- Ти сам теж кудлатий.
-- Кудлатий?
-- Звучить краще ніж схожий на “безхатченка”.
-- Гаразд. Тоді пришлеш цирульника і шевця для нас обох. Йди, час не стоїть на місці.
Він повернувся, щоб йти, тоді обернувся назад.
-- Тобі потрібен символ.
-- Що ти сказав?
-- Якщо ти збираєшся грати роль впливової людини. Тобі потрібен символ.
-- Справді?
-- Абсолютно. У всієї Шляхти є якась геральдична дурня. Навіть бригади мають свої відповідники. Якщо ти хочеш позначити свою територію або власність, ти повинен мати знак. Від тебе цього чекатимуть, Хольгрене. Я не жартую.
-- Гаразд. Що ти пропонуєш?
-- Пам‘ятаєш, як ти спробував ту штуку, коли вогонь вибухнув з усіх вікон і по ходу ледь не підсмажив мене?
-- Я вже попросив за це пробачення.
-- На Поясі люди досі говорять про це. Не про те, що мене ледь не підсмажило, звісно; звідки їм про це знати? Але вони досі говорять про ніч, коли горіла Цитадель.
-- І?
-- Вони думають, що тоді загинув Телемарх. Твоїм символом повинна бути палаюча вежа. Якщо ти не жартуєш і дійсно хочеш, щоб люди думали, що їм слід боятися тебе.
-- Це… це не така вже й погана ідея. Я подумаю. Ти йди.
#
Кіля не було вже десь з годину, коли про себе заявили перші гості, які намагалися знести вхідні двері гарматним вогнем. Я знав, що мені не дадуть спокою, та все одно було прикро, коли так швидко виявилося, що я мав рацію.
Я відчув значний, хоча й швидкоплинний, тиск на обереги в ту ж мить, коли почув глухий гул гарматного ядра.
-- Дебіли, -- сказав я вголос і встав з-за стола, де працював над емблемою Кіля у вигляді палаючої вежі. Я відчинив двері.
На вулиці знов стояли алебардисти Штайнера, цим разом до них долучилася артилерійська обслуга з трьох осіб. Вони були одягнені в смарагдові й чорні кольори Ісінглаських найманців. Я не бачив їхніх кокард, які б вказали мені, в якому саме вільному загоні вони служили. Не те щоб це мало якесь значення.
Вони мали невеличкий, коротенький, схожий на обрубок, бронзовий пер‘єр, з якого ще йшов дим. Вони знаходилися десь за двадцять метрів від мене, і кількох алебардистів заділа шрапнель, коли кам‘яне ядро розтрощилося об обереги, а його осколки розлетілися на величезній швидкості. Двоє чоловіків верещали. Третій ні, в нього не було більшої частини голови. Закований в лати придурок капітан на жаль був цілий.