Я вийшов назовні, дочекався поки привернув увагу капітана, тоді сказав.
-- Я тебе попереджав.
Тоді викликав своє джерело і дезінтегрував його. Або, як сказав би Кіль, я його “замочив”.
Я не вбиваю з легким серцем. Я не отримую від цього насолоди. Але мене не мучить сумління, коли я забираю життя. Життя дешеве, може навіть дешевше ніж повинно бути. Але маємо те, що маємо, і в світі не існує мага, який би стерпів таку зневагу, яку виявив цей дурень, напавши на моє святилище. Більшість знищила б всіх присутніх, але я доніс свою думку і на цьому зупинився.
Я ніколи не твердив, що я хороша людина. Це не так. Але я таки намагаюся не бути більшим чудовиськом, ніж це необхідно. Якби я хотів, то міг би під'єднатися до однієї з багатьох смертельних пасток, які Телемарх розкидав по всьому місту. Я знайшов десяток, а було значно більше. Одна була майже відразу під ними. Земля в них під ногами перетворилася б в кислоту. А тих, кому вдалося б вижити і втекти, переслідували б корозійні щупальця.
Телемарх був паскудним мерзотником, з паскудним складом розуму.
Я подумав чи не сказати іншим, щоб я їх тут більше не бачив, але це здалося мені безглуздим. Вони або повернуться, або ні, а говорити їм набагато менш ефективно, ніж показати. Зрештою я знизав плечима і пішов всередину Цитаделі.
#
Моїм другим гостем був здоровезний, м‘язистий моряк, його рідке волосся було прибране назад. В нього була тільки одна долоня. Якщо він і бачив по дорозі нагору залишки капітана, то нічого не сказав.
-- Магістр Хольгрен?
-- Так?
Він приклав неіснуючу руку до неіснуючого чуба, і сказав:
-- Мене звати Марл. Кухар і економ.
-- Кіль розповів тобі, що від тебе вимагається?
-- Ага. Ходити за продуктами, куховарити, прибирати. Жити я буду тут. Робота швидше за все тимчасова.
-- Тоді заходь, пане Марл. – Він зайшов, і я сів за стіл. Коли я запросив його зробити те саме, він відмовився. Я трохи розпитав його про минуле, довідався, що він був у військовому флоті, поки не втратив руку під час абордажу, і що в нього не було сім‘ї. Він мені сподобався, і здається він міг терпіти мене.
-- Кіль пояснив тобі основи, -- закінчив я. – Я роз‘ясню тонкощі. Тоді ти зможеш вирішити чи береш роботу.
-- Як скажеш, магу.
-- Ти чудово знаєш, що в місті нестабільно. Багато хто вважає, що я прагну стати його правителем, або сподіваються використати мене, щоб я зробив правителем їх. Всі хто служить мені повинні розуміти, що вони можуть стати мішенню, для тих, хто сподівається здобути інформацію, а то й щось більше.
-- Люди можуть спробувати викачати з мене інформацію, або щось гірше. Зрозумів.
-- Ти будеш ходити за продуктами, отже будеш в небезпеці. Кіль шукає найманців. Один буде ходити з тобою завжди, коли ти виходитимеш з Цитаделі.
-- Гаразд.
-- Я накладу на тебе два закляття. Перше – Примус, щоб ти не зрадив таємниці, які дізнаєшся під час служби в мене. Цей Примус добровільний; ти повинен на нього погодитися. Друге закляття – проста магія стеження; якщо тебе хтось викраде, або ти потрапиш у якусь халепу, я знатиму де ти і прийду за тобою. Цих два закляття – дві необхідних умови, щоб я взяв тебе на службу, які не обговорюються. Ти погоджуєшся?
-- Буде боляче?
-- Анітрохи.
-- Вони дозволять тобі читати мої думки?
-- Жодної випадкової думки.
-- А скільки ти платиш, магу? Хлопець пояснив це дещо розпливчасто. Сказав “щонайменше вдвічі більше, ніж ти заробляєш зараз”.
-- І скільки ти заробляєш зараз?
-- Ніскільки. Зараз я безробітний, -- посміхнувся він.
-- Скільки ти заробляв перш ніж став людиною з безмежними перспективами?
-- Дві золотих і шість срібних в місяць.
-- Тоді я платитиму тобі вісім.
-- Дві і вісім?
-- Ні. Вісім золотих.
-- Цього забагато, магу.
-- Три золотих за твої послуги. П‘ять за ризик, -- Я витягнув з кишені жменю марок і відрахував двадцять. – Аванс за перший місяць. Решта на продукти. Якщо буде потрібно більше, скажеш мені, але я очікую тижневих звітів.
-- Як скажеш, магу.
-- Ще якісь запитання, пане Марл.
Він озирнувся.
-- Де тут кухня?
#
Третім гостем був старий з візком. Крутий схил явно вимучив його. У візку були дві рибальських сітки, від яких тхнуло морем. Я здуру не уточнив Кілю, що сітки повинні бути новими.
Вік живи — вік учись.
Я заплатив старому пару срібних за клопіт, і заніс сітки всередину. Якщо до цього мені не потрібно було викупатися і змінити одяг, то після, однозначно, так. Я кинув їх на підлогу і покликав Марла.
-- Так, магу? – відізвався він, піднявшись до середини сходів і висунувши голову з камбуза, як я був певен він тепер називав, хоч би тільки про себе, кухню.