-- Мені пора, Авроме. Пробач за напад і побиття. Чи якщо ти когось вдариш без попередження, це тільки побиття? Я не розбираюся в тих ваших юридичних термінах.
У відповідь він направив на мене прокляття і світловий батіг. Його породжена Мистецтвом зброя вирила в землі величезну борозну. На щастя, далеко від мене.
-- Ти будеш в мене висіти, Хольгрене Анградо. Присягаю.
-- Що ж, гаразд. Гадаю, немає сенсу просити тебе побажати мені удачі. Хай тобі щастить, Авроме. Справді.
Тоді взяв ранець і повернувся до чорної діри шириною з метр в мене під ногами.
І стрибнув.
Амра: інтерлюдія 2
На яйця Керфа, вічність така нудна.
Напиватися до самісіньких риз займало мені якусь дещицю часу. Але перед мною був весь час у світі, принаймні весь час, поки я житиму. Застрягла в одній кімнаті. В товаристві безжального масового вбивці.
-- Це твій вибір, -- сказала Калара. – Вибери ще раз. Зроби інший вибір.
-- Заткнися.
Нарешті я зрозуміла, що змусило Руікі покінчити з усім в Таготі. Інколи смерть дійсно найкращий вихід. Якою я тоді була наївною. Я – наївна. Подумати тільки. Після всього, що я пережила, ніколи б не подумала, що таке можливо.
-- Це в тебе з похмілля, -- зауважила Калара. Вона сиділа в кутку, схрестивши ноги, відкинувшись на тонкі руки. Абсолютно невимушено.
-- Чому ти починаєш нагадувати мені мене?
-- Я не тільки в твоїй душі, а й в голові. Так би мовити, вбираю в себе “місцевий колорит”, -- вона недбало знизала плечима.
-- То припини. Бо мене починає зайобувати.
-- Амро, ми обоє знаємо, що ти не можеш провести так решту свого життя. Ти збожеволієш. І коли це трапиться, для мене буде дитячою забавкою переконати тебе зробити те, що я хочу.
-- Яка тобі з мене користь, якщо я буду божевільною? Якби божевільний підер пасував для твоїх планів, то в тебе вже був Телемарх.
Вона посміхнулася.
-- Ти говориш так, наче божевільного вже ніколи не можна вилікувати.
-- А можна? Я ніколи не бачила, щоб хтось схиблений зцілився.
-- Ти багато чого бачила. Але тобі дуже далеко до того, що бачила я.
Я насупилася. Ця думка була тривожною. Невже вона могла просто дочекатися поки я втрачу глузд, переконати мене повернутися в наш світ і покласти припарку на мої мізки?
-- Я так не думаю, -- нарешті промовила я.
-- І чому це?
-- Бо якби моє божевілля було твоїм найкращим виходом, ти б про це не говорила. Ти б просто дочекалася, коли це трапиться.
-- Ти маєш цілковиту рацію. Це не найкращий вихід; найкраще було б якби ти послухала мене і негайно залишила цю власноруч створену в‘язницю. Але повір мені, існує і такий вихід.
-- З чого б це мені тобі вірити? Про це, чи взагалі про будь-що?
Вона — воно засміялося. Я почекала поки його дзвінкий, дитячий сміх стихне.
-- Відповідай на моє запитання, на клятого Керфа.
-- Ти повинна вірити мені, Амро Тетіс, бо богиня не може брехати своєму аватару, чи аватар богині. Ти не знала цього? Ця епоха втратила стільки знань.
Я відчула, як в мене в животі забурлило і почала підніматися гірка нудота, і це не мало нічого спільного з усім випитим вином.
-- Я не твій аватар. Я на таке ніколи не погоджувалася.
-- Я не промокла, -- сказала вона насмішкувато, ідентичним як мій голосом. – Я не погоджувалася, щоб на мене падав дощ.
Вона легенько посміхнулася холодною посмішкою і її голос знов став дитячим.
-- Однак це трапилося.
-- Забирайся до пекла.
Вираз її обличчя зм’як. Вона спокійно глянула на мене.
-- Може і до цього дійти, Амро Тетіс, хоча я сумніваюся, що одинадцять кіл пекла проіснують ще довго. Принаймні в такій формі, щоб ти їх впізнала. Але не забувай, якщо я потраплю туди, то тільки в твоїй душі.
Тоді я припинила розмову з нею… з ним, і знов взялася за випивку. Природно, що мої думки звернулися до Хольгрена, але майже відразу я прогнала їх. По-перше, тому, що я більше ніколи його не побачу, і якщо могла цьому зарадити, то воліла не зациклюватися на цьому. По-друге, якщо в моєї рішучості було якесь вразливе місце, то його звали Хольгрен Анградо. По-третє, від того, що за моїми приватними думками і почуттями спостерігав Реготун, ці думки й почуття видавалися мені вкритими неприємним слизом.
Тож я пила і не думала про Хольгрена.
Зрештою я відключилася на тому великому, кам’яному кріслі.
Частина III: Пекло
25
Одного разу я вже відчинив і пройшов крізь ворота між Люсернісом і Таготом. Взагалі-то двічі; раз туди і раз назад. Перехід між різними місцями на поверхні світу, це досвід, який найкраще можна описати, як травматичний, але надзвичайно короткий.