Душі проклятих не пускали в одинадцять кіл пекла, отже демони дійсно зникли. Мусили. Без душ вони і їхній світ безперечно загинули б. Очко на мою користь. Було більш ймовірним, що Траксис буде безлюдним, а отже трохи менш ймовірним, що я там загину. Але з демонами чи без, в Траксисі буде значно важче вижити ніж в Голдориті.
А ще скидалося на те, що тут були замішані боги, а принаймні Восто. Чи вони хотіли дати душам проклятих ще один шанс, чи просто знищити пекельні світи, чи і те і те… було важко сказати.
Такі думки займали мене, поки безконечний підйом не почав виснажувати мене і моя увага не змістилася на біль в стегнах. На щастя я натренувався на безконечних сходах під Цитаделлю, інакше в мене повідпадали б ноги, до того як я дійшов до простих дерев‘яних дверей з прибитою до них невеличкою табличкою, на якій було написано:
ТРАКСИС, ДУРНЮ.
Боги багато чого знають, цього в них не забереш.
Зітхнувши, я обережно сів на сходи і відпочив. Коли я почувався трішки менш неготовим, то встав, глибоко вдихнув, поклав руку на клямку, викликав своє джерело. І відчинив двері.
Була ніч, до того ж спекотна. В Траксисі ночі завжди спекотні.
Двері виходили на невеличке подвір‘я з покрученою і розбитою бруківкою. Подвір’я оточувала низька, заросла плющем стіна, за винятком невеличких, побитих кованих воріт прямо перед мною. Далі темрява і невиразний натяк на якийсь садок. В повітрі стояв запах, щось солодке. Надто солодке. Як перестиглі фрукти.
Я вийшов на подвір‘я і двері самі зачинилися за мною. Я озирнувся. Двері зникли. Очевидно, Восто не хотів, щоб я знов зайшов у Шип.
Назовні сам Шип виглядав як побита погодою вежа в Траксисі. Думаю, в кожному колі пекла він виглядав по-іншому. Я підвів погляд вище, в небо. Там висів велетенський місяць, в десять разів більший від того, до якого я звик. А точніше частина місяця. Хтось чи щось вирвало з нього шматок. Решта була вкрита страшними, глибокими тріщинами.
Зірок не було, тільки падаючі душі, та й тих було набагато менше, ніж в небі Голдорита. Траксис – одне з найменших кіл пекла, але в ньому живуть найбільш могутні й підступні з усіх володарів демонів.
Він був значно, значно небезпечнішим ніж інертний Голдорит, бо на відміну від Голдорита, цей світ сам по собі, був певною мірою живим. А принаймні певні його частини. Я знав, що мені доведеться мати справу принаймні з одним з таких регіонів, можливо з двома. Я тільки сподівався, що не більше.
Траксис – це місце, в якому всі старі, розказані вам бабусею казки стали гангренозними. Там де Голдорит брав відчаєм, Траксис брав перекрученням. Де Голдорит брав грубою силою стихій, Траксис брав підступністю. Зрештою, в Траксис підступом заманили бога, в результаті чого він втратив голову. Я сподівався, що мені пощастить більше.
Я знов витягнув засушену Руку Повішеника.
-- То куди? – запитав я і вона вказала на ворота.
-- Сподіваюся, ти не приколюєшся, -- пробурмотів я і запхав її назад в кишеню. Але я відносно добре знав географію Траксиса. Якби я знайшов якийсь пагорб, то міг би зорієнтуватися де знаходиться Чорна Бібліотека. Залежно від того, де я вийшов з Шипа, може я міг навіть побачити Чорну Бібліотеку. Траксис дійсно дуже маленький.
Я вирушив у дорогу, готовий будь-якої миті зачерпнути зі свого джерела, але не бажаючи викликати магічний зір після того, як ледь не осліп в Голдориті.
#
За подвір‘ям дійсно був садок. Дерева в ньому були покручені й з шипами; плоди зігнилі й м‘ясисті, червонаво-сірі в яскравому місячному світлі, дещо схожі на ненароджених немовлят, вони викликали тривогу. Я пройшов між двома довгими рядами цих дерев і цього було достатньо, щоб нудотно солодкий запах викликав у мене блювоту. Я прикрив рот і ніс рукою і пришвидшив крок.
Поперед мене важкий плід розміром з диню впав з низької гілки, з неприємним плескотом вдарився об землю і викотився на вкритий травою прохід прямо перед мною. Мені не сподобався такий випадковий збіг і я різко зупинився.
Плід почав набухати, спочатку повільно, тоді швидше.
-- Я так не думаю, -- пробурмотів я і перетворив його в пил. Сила закляття відкинула від мене нутрощі плода, м'якуш і сік зблиснули в місячному світлі. Вони заляпали землю, покручені стовбури дерев, їхнє бліде листя. Все, до чого залишки плода торкнулися, почало диміти, неначе його роз'їдала сильна кислота.
-- Отже, ними не поласуєш, -- промовив я сам до себе. – Не дуже й хотілося.
Позаду я почув ще один тривожний стук і плескіт. А за якусь мить навколо мене одночасно впало ще кілька плодів.
Я побіг і не зупинявся поки не залишив садок позаду і не опинився в полі підозріло нормального, висотою по пояс ячменю. Серце в мене калатало, легені працювали як ковальські міхи, я нагнувся і сперся руками на коліна, повільно віддихався. При більш докладному огляді колоски ячменю нагадували якийсь неприємний вид рослинної стоноги. Але вони ще не дозріли і тільки легенько сіпалися. Маленькі радощі.