Посеред поляни стояло самотнє дерево, значно вище за інші в лісі, з товстим стовбуром і трохи менш покручене. В глибокій тіні його листя стояла якась постать. Людиноподібна, вона недбало спиралася на стовбур. Це все, що я міг побачити зі свого місця.
-- Великий маг побоюється підійти ближче, -- зауважила постать, мелодійним голосом з нотками сарказму.
-- З чого б це?
-- Тобі доведеться, якщо хочеш пройти далі. Стежка продовжується позад мене. – Постать стояла нерухомо, неприродно нерухомо. Не переступала з ноги на ногу, не жестикулювала руками. Нічого.
-- Ти хотів побачитися зі мною лицем до лиця, -- промовив я. – Тепер скажеш навіщо?
-- Я хотів побачити чи ти заслуговуєш на ще одну пропозицію.
-- Мене не цікавить ще одна умова з демоном.
-- Може так, може ні. Ти ще навіть не почув її.
-- Мені це не потрібно.
-- А якщо я скажу, що тобі не вдасться перетнути Гірку ріку? Що вона знищить тебе, якщо ти спробуєш? Що твій труп буде її забавкою, допоки твоя плоть не розкладеться, а кістки не осядуть на піщаному дні?
-- Неприємна думка, -- признав я.
-- А якщо я скажу, що знаю таємницю, як її перетнути? Тебе надалі не цікавить ще одна угода?
Кляті демони.
-- Які твої умови?
-- Прості. Візьмеш в мене одну насінину. Якщо тобі вдасться втекти з пекельних світів, кинеш її десь в ґрунт, присипеш землею. І підеш собі геть.
-- Ти хочеш, щоб я поширив Траксис на світ смертних?
-- Не Траксис. Тільки мене.
-- Навіть так, пробач, але це буде надзвичайно погано для смертних.
-- Не обов‘язково. Тут мені, та й усім в одинадцяти колах пекла, потрібно живитися душами. В світі смертних це не так. І час закінчується, смертний. Я прагну продовжити своє буття у вигляді нащадка, так само як ти.
-- Демон? Ти ж безсмертний.
-- Безсмертний – так. Вічний – ні. Я прив‘язаний до Траксиса, а Траксис невдовзі припинить своє існування. – З легеньким скрипом затінена постать підняла руку і вказала вгору. Я підвів погляд, повз листя на дереві, на темне небо, на яскравий місяць… і побачив, як від нього відламується ще один шматок і величаво та повільно починає відлітати.
-- Як нагорі, так і внизу. Коли ти дійдеш до Чорної Бібліотеки, її вже може не бути.
-- Це було б погано, -- признав я. Я був цілковито за те, щоб пекло було знищене. Тільки не разом зі мною.
-- Візьми мій жолудь, смертний і присягни, що посадиш його в землю у світі смертних. За це я дам те, що стане тобі в пригоді, щоб перетнути Гірку ріку.
-- Згода. Давай, кидай насіння.
-- О, ні. Так не вийде. Ти повинен підійти і взяти його в мене з руки.
-- Чому?
-- Щоб я знав чи ти маєш намір обдурити мене, звісно.
-- Звісно. – Звісно, що я мав намір викинути його, як тільки перетну ріку. Тепер мені доведеться виконати обіцянку. Цікаво, чи буде безпечніше посадити насіння демона в Зламаних Землях, чи в пустелі між Дев’ятьма Містами і Фар-Твілом, яку називали Ковадлом.
Я пішов у напрямку демона. Тільки коли я зайшов у тінь дерева, на яке він спирався, то побачив більше ніж просто силует.
З людської точки зору він був красивим. А принаймні його обличчя. Тулуб і руки в нього були тонкими немов у дитини. Все нижче від місця, де мав би бути пупок, зрослося з деревом. Здавалося, що він спирається на дерево, бо стовбур різко відхилявся від землі на висоті пояса, і саме звідти виходило тіло демона. Далі стовбур вигинався назад і зростався з потилицею демона.
-- Давай горіх, -- сказав я, протягнувши руку долонею вгору.
Мушу признати, що як на дерево, він був дуже швидким. Не встиг я й оком зморгнути, як він вже стискав мою долоню і зап‘ясток в своїх вкритих корою руках.
-- А… -- сказав він і відпустив мене так само швидко, як схопив. Я позадкував, готовий направити струмінь полум‘я в його блаженне обличчя. Я підняв руку і відчув у ній легеньке свербіння.
-- Тобі доведеться вирізати його, але воно не глибоко. Це не гірше ніж скалка, але не так дратує.
-- Це напад. Ти порушив нашу початкову угоду.
-- Та годі тобі, це було дрібнюсіньке порушення, і без наміру вчинити кривду. Насправді я бажаю тобі тільки здоров‘я, щоб ти міг винести звідси моє насіння. Якщо ти скоро його не посадиш, воно не виживе.
Я потер долоню і відчув під шкірою невеличкий горбочок, прямо посередині. Рани, чи навіть крові, не було.
-- Хай тобі дідько, скажи мені, як перетнути Гірку ріку, і розходимося.
-- Слухай: ти повинен сказати ріці, що кохаєш її. Вона тобі не повірить, звісно, тож тобі доведеться принести себе їй в жертву.
-- Яким чином?
-- Ти повинен потонути в ній, звісно.