-- Божевілля якесь.
-- Саме так. Гірка ріка божевільна, але в неї є якась своя божевільна логіка. Вона втопить тебе і таким чином доведе собі, що ти дійсно не збрехав їй. Ріка пошкодує про свій необдуманий вчинок. Вона викине тебе на берег і відступить.
-- Але я все одно буду мертвий.
-- Тимчасово. Тоді мій прекрасний маленький жолудь зробить те, що я сказав йому. Воскресить тебе.
-- Оця зернина? – запитав я, знов потираючи насіння.
-- Так. Вона містить більшість моєї життєвої сили. Вона мені більше не знадобиться, а підозрюю, що їй так. Думаю, ти не посадиш її в сприятливому кліматі.
-- А звідки твоя певність, що Гірка ріка викине мене на той берег? – запитав я, цілковито ігноруючи точну оцінку Хащами моїх планів щодо його насіння.
-- Бо вона ненавидить мене. Я буду лаяти її за те, що вона забрала мою забавку і вимагатиму, щоб вона повернула тебе. Вона викине тебе на той бік на зло мені. Так поступають сестри.
-- Може в пеклі.
-- В Траксисі точно. Повір мені, магу. Я покладаю всі свої надії на твій успіх. Буквально. Якщо ти зазнаєш невдачі, то закінчаться сім тисяч років мого існування, і я не отримаю коди, яку ти прихистив у себе на долоні.
-- Ну, -- сказав я, поміркувавши. – Приємно бути комусь корисним. Але чому б мені просто не стрибнути в ріку і не дозволити їй втопити мене? Чому я повинен вдавати, що кохаю її?
-- Все її дно вкрите кістками тих, хто просто намагався перетнути її. Вона не віддає їхні тіла. Спробуй бути переконливим у своєму вдаваному запалі. Гірка божевільна і передбачувана, але не геть дурна.
-- Тепер йди, -- сказав він, але я вже йшов.
31
Гірка ріка. Я мало що знав про неї, окрім факту, що вона існує і її розташування відносно Хащів і стіни. Але це ріка в Траксисі, я не очікував прохолодної і чистої води.
Виявилося, що Гірка – це буквально ріка крові.
Якийсь метр відділяв ріку від лісу. Зітхнувши, я сів на вкритий травою беріг і почав споглядати на бурхливий, кривавий потік.
-- Чи ж є щось прекрасніше за ріку омиту місячним світлом? – поцікавився я вголос, почуваючись дурнем.
Нічого не трапилося. Я не знав, що мені робити далі. В мене не було практики в мистецтві залицяння.
Гілка лупнула мене по голові. Я озирнувся і люто глянув на Хащі, тоді повернув свою увагу до ріки.
-- Які витончені лінії, які таємниці, що то відкриваються, то ховаються в її прозорому потоці. Дзюрчання солодше за материнську колискову! Бути річкою – такою річкою – смертні жінки можуть тільки мріяти. Коханки, матері… ха. Хотів би я бути поетом. Я б написав вірша гідного її справжньої краси. А може й ні, -- сперечався я сам з собою. – Поети надто часто брешуть. Прикрашають дійсність задля більшого ефекту.
-- Це правда, -- прошепотіла ріка, голосом тихим, наче шовк по піску.
Я випрямився.
-- Чий це голос?
-- Об‘єкта твоїх зітхань, -- відповіла Гірка.
-- Красивий, -- видихнув я.
-- Ти справді так вважаєш?
-- Я ж сказав це, коли думав, що мене ніхто не чує.
-- Чого ти хочеш, спритнику зі срібним язиком?
-- Чому я повинен чогось хотіти? Я можу споглядати на тебе, чого ще можна бажати? Хоча…
-- Хоча, що?
-- Ні. Я не поділюся своїми думками, вони надто зухвалі. Не хочу, щоб ти погано про мене подумала.
-- Траксис розпадається. Невдовзі мій біг закінчиться. Тож будь зухвалим, а я сама вирішу, що про це думати.
-- Гаразд, якщо ти наполягаєш… бо раз ти наполягаєш, то я не винен. Крім того, що я милуюся тобою з сухого берега, я хотів би кинути виклик твоїм водам, поплисти, пірнути, проникнути в твої глибини. Доторкнутися руками дна і відкрити твої приховані таємниці.
Якийсь час Гірка мовчала. Тоді ще тихіше прошепотіла:
-- Лестощі. Солодкі слова. Панегірики. Ти хочеш перетнути мене. Не ти перший.
-- Ти сумніваєшся в моїй щирості, -- відповів я. – Яка іронія, ліс позад мене проголосив про свої почуття, на які я не відповів, а тепер я проголошую свою любов до тебе, Гірка, а ти мені не віриш.
Я гірко зітхнув. Принаймні я сподівався, що моє зітхання було достатньо гірким.
-- Ти подобаєшся Хащам? – запитала ріка різко.
-- А як ще я б пройшов крізь лісові хащі? – знизав я плечима. – Не має значення.
Настала довга мовчанка.
-- Я хочу повірити тобі, -- промовила Гірка тихим, ледь чутним голосом. – Але було вже стільки брехунів…
-- Гаразд. Я віддаю себе на твою милість. – Я встав. – Якщо хочеш, можеш втопити мене, люба Гірка, але дозволь поплавати в тобі, допоки мені вистачить повітря.
Я глибоко вдихнув і пірнув.
Гірка була такою теплою, якою кров переважно і буває. Я не відкрив ока – бо й навіщо? Але я поплив вниз, поки мої руки не зустрілися з м’яким піском і чимось, що я помилково прийняв би за напівзаритий корч, якби йшлося про ріку в світі смертних. За даних обставин гадаю, що це була стегнова кістка.