Гірка пестила мене своєю течією. Навіть цілковито одягненому, відчуття було настільки інтимним, що аж неприємним. Я з усіх сил стримувався, щоб не здригнутися. Я вирішив не боротися. Я незграбно тримався за кістку, не дозволяючи течії потягнути мене за собою, і на якийсь час підкорився їй.
А тоді мені почало бракувати повітря.
-- Ти втопиш мене, Гірка? – запитав я, в мене з легенів втікало повітря, а в рот потрапила кров.
-- Так, -- прошепотіла вона мені в барабанні перетинки.
-- Я спробую не пручатися, але тонути важко, -- відповів я. А тоді в мене закінчилося повітря, почали палати легені й всередину ринув потік Гіркої.
Я забився в конвульсіях. Мене охопила паніка, яку відчувають всі ті, хто тоне, і я почав боротися, щоб вирватися на поверхню. Гірка утримувала мене на дні в обіймах ніжних немов оксамит, міцних, немов з заліза.
Останнім, що я пам‘ятаю, було як ріка-демон промовляла:
-- Шшшшшш.
-- Шшшш.
-- Ш…
#
Це страшно боляче – коли тебе оживляють після того, як ти потонув. Неможливо, до того ж страшно боляче, описати те , як мене оживляло насіння демона, запустивши через артерії та вени коріння по руці, грудях і аж до серця, а тоді стискаючи його знову і знову. Звісно я усвідомив тільки стискання, і то вже під кінець, але коли я блював кров‘ю, якою Гірка заповнила мені легені, то з радістю відчув, як коріння і щупальця відступають з серця, грудей і по руці назад в долоню. По дорозі вони лікували всю завдану моїм нутрощам шкоду, але все одно боліло як дідько.
На щастя, якщо тут взагалі можна говорити про щастя, Гірка викинула мене на берег обличчям вниз, тому очистити легені було трохи легше. Якщо слово “легше” можна застосувати в даній ситуації. Розум каже, що можна, але пам‘ять категорично не погоджується.
Стоячи на колінах і руках, я перестав блювати і перейшов до важкого дихання, тоді глянув на ріку. Я побачив на другому березі ліс. Отже, план Хащів спрацював.
Я був не в настрої, щоб святкувати.
Повільно, стікаючи кров‘ю, я зіп‘явся на ноги.
-- Ти живий, -- прошепотіла Гірка.
-- Ледь-ледь, -- прохрипів я.
-- Повертайся до мене.
Я виплюнув з рота нову порцію крові й жовчі.
-- Я помилився в своїх почуттях, -- відповів я. – Але повір мені, я ніколи не забуду проведений нами разом час.
Я пішов геть, не звертаючи уваги на те, як Гірка люто піниться і шипить.
Я отримав насолоду від твоєї смерті, повідомив мене Півмісяць.
-- Заткнися.
32
Між рікою і стіною було десь з пів кілометра, і стіна ніколи не зникала з поля мого зору. Це була дуже висока стіна.
Поки я дійшов до стіни, кров, що вкривала мене, в одних місцях почала згущатися, в інших засихати і осипатися, але повсюди смерділа. Вам краще не знати, до чого я дійшов, щоб очистити від неї свою порожню очницю.
Стіна. В місячному світлі вона сяяла, як біла кістка. Я доторкнувся до її поверхні. Скляниста. Я прикинув її висоту... метрів сто? Більше? Чогось більш неприступного я ще не зустрічав. Згідно з деякими версіями легенди, ця скляниста поверхня не пропускала магії.
В мене не було срібного меча, чи тридцяти років, щоб пробитися крізь стіну. Але в мене були дві речі, яких не було в Хавака. Магія і порох. Звісно, пороху було недостатньо, щоб знести, чи хоча б пробити Стіну. Але я сподівався достатньо, щоб надщербити її. І я сподівався, що щербини буде достатньо, якщо дійсно поверхня Стіни не пропускала магії. Якщо Мистецтво не пропускала вся Стіна, або я не зможу пробитися крізь поверхню з допомогою звичайних засобів, то я змарнував купу часу і зусиль на подорож з Белларіуса в Люсерніс.
Я сів у високій траві, що росла перед Стіною, порився в закривавленому ранці й витягнув те, за чим шукав.
Звісно, якщо порох намочити, то йому кінець… о, його можна знову висушити, але це доволі довгий процес, а результат незадовільний. До того ж це з водою, а не з кров‘ю. Про всяк випадок я тримав його в захищеному від всіх стихій, невеликому, дерев’яному барильці. Адже з часом навіть волога в повітрі могла перетворити його в мотлох.
Тож я запечатав барильце воском, замотав у непромокальну тканину і ще раз запечатав воском. Не пам‘ятаю навіщо я це зробив. Я схильний триматися за речі про всяк випадок. Не раз Амра насміхалася з мене і називала хом‘яком. Якщо мій план спрацює, вона буде змушена признати, що корисно ніколи нічого не викидати. І тримати порох під рукою.
Якщо нам вдасться повернутися в Люсерніс.