Якщо на мене вже не чекає там смертний вирок.
-- “Якщо” – бридке, огидне слово, -- пробурмотів я. – Дивно, що я цього раніше не помічав.
Я протер барильце травою, зчищаючи більшість крові. Тоді зрізав зовнішній віск і непромокальну тканину. Внутрішню печатку я залишив наскільки зміг цілою. Усувати її не мало сенсу.
Я приклав барильце до стіни й відійшов на десять кроків. Тоді, для певності, ще на десять. Тоді, для ще більшої певності, розпластався на землі.
В мене не було запалу, і я не збирався висипати порохом доріжку в траві. В цьому не було потреби. Зате мені потрібно було якомога точніше метнути в барильце закляття вогню.
Тримаючи голову так низько, як тільки це було можливо, при цьому не втрачаючи барильце з поля зору, я вказав на нього і викликав магічний зір. Траксис осліпив мене. Але в світлі, що заливало мене, залишалася дрібна чорна цятка справжньої реальності. Я зосередився на ній, викинув все інше з голови. Уявив собі, як з мого пальця з‘являється вогняний спис, дуже вузенький, гарячіший ніж пастка Телемарха. Я вдихнув, видихнув. І жбурнув його.
Чесно кажучи, вибух мене дещо розчарував. Не такий гучний, як я собі уявляв, і не такий сильний, як я сподівався. Кілька секунд на мене сипалися дерев’яні шматки барильця і грудки землі, повітря заповнив густий дим і сморід горілого пороху, але стіна явно стояла. І великі тріщини не псували її склянисту поверхню.
Я підійшов до стіни. Я не бачив жодних щілин. Я вирвав жмут трави і як міг протер стіну.
Нічого.
Я зітхнув. В мене й гадки не було, що ще можна спробувати. Для другої частини плану я не потребував зяючої діри, але я потребував хоча б чогось. Якусь тріщину, невеличку щербину. Щось, за що можна зачепитися.
-- Перевір, Хольгрене, -- наказав я сам собі. – Освітлення не найкраще, та й твій зір колись був кращим.
Я послухався своєї ради, повільно і уважно провів пальцями по кожному сантиметру поверхні стіни, яку міг вразити вибух.
І я знайшов те, що шукав. Дрібнесеньку тріщинку, збоку від того місця де барильце притулялося до стіни. Мабуть, її утворив цвяшок, що скріпляв барильце, вирваний з дерева з такою силою, що залишив маленьку щербину. Малюсіньку. Я провів по ній пальцем три чи чотири рази, перш ніж відчув її. А коли відчув, то провів ще пів десятка разів, щоб переконатися, що це не моя уява.
Я похмуро посміхнувся і витягнув діамант, за який Мок М‘єн здер з мене три шкури; я провів всю подорож з Белларіуса в Люсерніс вкладаючи в нього силу і пару простих, проте хитромудрих команд – знищити і розширити.
Працюючи в основному навпомацки, я старанно приложив діамант до тріщинки. Коли я був більш-менш певен, то випустив магію.
Наперекір силі тяжіння, діамант почав крутитися об поверхню стіни. Спочатку повільно, тоді швидше. Він почав світитися теплим світлом, потім кидати яскраві промені, перетворився в призму, що заломлювала світло, яке походило з якогось внутрішнього джерела. Повітря заповнило дзижчання; десять, сотня, тоді десять тисяч бджіл.
Діамант занурився в поверхню стіни. Світло і звук віддалилися. Я схопив ранець, передбачливо відступив на кілька кроків і чекав.
І чекав.
Стіна не обвалилася. Несподівано не з‘явився величезний пролом. Я більше не чув дзижчання, з діри не світило світло. Я не знав чи діамант вичерпався; технічно це був артефакт, він діяв без мого безпосереднього управління. В цю мить я не мав з ним зв‘язку. Він був випущеною стрілою. Я не знав чи вона ще летіла, чи впала.
Я дав йому ще трохи часу.
Далі нічого не відбувалося.
Лаючись, я вирушив назад до стіни, щоб побачити чи там було що бачити, але завмер на місці, коли повітря розірвав оглушливий звук. Спочатку я подумав, що нарешті спрацювало моє закляття… а тоді зі зростаючим жахом зрозумів, що звук походив з-позад мене.
Я озирнувся через плече і побачив, як розходиться земля; утворилася величезна тріщина і поділила Хащі навпіл. На моїх очах глибока щілина перерізала Гірку; раптово утворився подвійний водоспад, а точніше кровоспад, ріка лилася вниз з обох боків тріщини, її русло було смертельно порушене.
Як нагорі, так і внизу, сказали мені Хащі. Вони не збрехали.
Тріщина розширювалася. Вона також подовжувалася, бігла до мене нерівними зиґзаґами. В міру того як вона наближалася, розрив Траксиса ставав голоснішим.
-- На мертвих богів. Я запізнився. – Я зачаровано спостерігав, як провалля мчить до мене. Мені навіть на думку не спало намагатися втікати. Не кожен день ти стаєш свідком кінця площини реальності, до того ж, куди мені було бігти? Моя єдина надія на втечу знаходилася за стіною, в Чорній Бібліотеці.