Провалля пройшло менш ніж в метрі від мене і налетіло на стіну.
Якусь мить, дві, три, нічого не відбувалося, не було видно жодних змін… а тоді пролунало приголомшливе бум і стіна розкололася знизу до самої гори, я й оком не зморгнув. По обидва боки почали розходитися тріщини, стіна почала обсипатися.
-- Ха! Хай тобі чорт! – Закричав я до стіни. Безсумнівно радіти від знищення неживого предмета було не дуже розумним. Мені було наплювати. – Все одно хай тобі чорт!
Почали падати шматки стіни, деякі з цих шматків були дуже великими, і деякі падали на мене. Я перестав поводитися як дурень і почав втікати. Це був смертельний дощ. Від кожного удару здригалася земля, в повітря злітали великі грудки болота. Я побіг в напрямку Гіркої, озираючись назад і вгору, намагаючись визначити куди бігти, щоб уникнути масивних уламків. З одним оком і на повній швидкості це було важко. Я зашпортався, впав, знов зіп‘явся на ноги. Шматок стіни величиною з двері гепнув на землю позад мене і знов збив мене з ніг. Коли я котився, трохи менший задів мені плече.
Я приземлився на бік, глянув вгору. Побачив смерть.
Закриваючи небо, на мене падала зазублена частина стіни величиною з барку.
-- Дідько! – Я викинув руку і метнув у неї силу, чисту, несформовану енергію.
Вона розколола падлюку надвоє і то з такою силою, що перш ніж вдаритися об землю, дві частини склалися у величезне, обернене V, утворивши навколо мене великий, кам‘яний намет.
Я закліпав і опустив руку.
-- Вийшло краще, ніж я сподівався, -- промовив я.
Зі зловісним скреготом один бік мого “намету” почав осуватися, його опора на другий бік слабнути, рівновага між двома плитами порушувалася, в той час, як інерція співала свою непереборну пісню.
Я вискочив, один бік впав на землю, інший зверху на нього.
-- Я ще живий, падлюко, -- пробурмотів я і повільно став на ноги. Оглянув знищення. Воно було разючим. Близько п‘ятдесяти метрів стіни обвалилося по обидва боки провалля. Буде доволі просто перелізти через уламки на другий бік. Це з хороших новин.
З поганих новин, я був на одному боці провалля, а залишки Чорної Бібліотеки на іншому. Виглядало так, наче якийсь велетенський сікач опустився з неба і обрізав фасад будинку. Деякі уламки впали на мій бік прірви, гладке чорне каміння було розкидане по буйній траві, немов величезні дитячі кубики. Явно замало, якщо врахувати скільки бракувало. Мабуть, більшість з них впало в провалля, яке було там шириною більше ніж метр.
Я підійшов до провалля і глянув у його глибини. Дна видно не було. Якщо щось впаде в нього, то буде падати можливо до самого Ура, про який згадував Восто. Космологія одинадцяти кіл пекла була неточною наукою, а я вивчав її виключно з розпачу.
Я ще раз глянув вгору на Бібліотеку. Прямо перед мною знаходилася величезна кімната. Вся поверхня в мене перед очима була з полірованого чорного каменя. Книжок не було, але в дальньому кінці були двері, ледь помітні в сутінках. Іншого входу дійсно не було, а провалля вужчим не ставало.
Оскільки вибору в мене не було, я відійшов на кілька метрів, розбігся і стрибнув.
33
Половина мене дострибнула.
Я важко приземлився, широко розставивши руки, груди і обличчя взяли на себе удар. Все, що нижче пояса, залишилося висіти над прірвою. Важко дихаючи крізь стиснені зуби, я виліз, якомога далі від чорноти.
Звідусіль і нізвідки наростав глухий тріск, гармонія знищення. Я озирнувся на Траксис і побачив, як він гине. Хащі розсипались в пил. Гірка забула що таке тяжіння і зафарбувала повітря стрічкою кривавого туману. Окремі шматки місяця досі сяяли, але їхнє світло сичало і затухало, шматок за шматком.
Бібліотека почала повільно кренитися, немов корабель, що протікає.
Я викликав магічний зір і востаннє витягнув Руку Повішеника.
-- Відведи мене до записника Лагуни, -- сказав я їй. – І повір мені, зараз не час на твої жарти.
Вона вказала в темні нутрощі, й на непевних ногах, так швидко, як тільки міг, я ступив у темряву, з усіх сил намагаючись втримати рівновагу на полірованій підлозі.
Бібліотека швидше нагадувала палац з рясно оздобленими стінами, стелею і колонами – все в однотонному чорному кольорі. Проте я ледь звертав увагу на те, що мене оточувало. Я прийшов не на екскурсію. З сутінків, які мій магічний зір тьмяно пронизував, з‘явилися великі як в конюшні, чорні двері. Я покрутив ручку і вони тихо відчинилися. За ними кімната заповнена книгами – тисячами, розкиданими по підлозі, які повільно ковзали вліво, всі як одна в чорній оправі, з чорнющими сторінками. Гумор демонів.