А втім, ми вже згадували, що капітан не надто дорожив своїми політичними поглядами. Він пожертвував би й серйознішими переконаннями, щоб здатися на аргументи, які злітали з таких привабливих уст. Отож, коли мова йшла про політику, він ладен був відступити зі своїх позицій майже без опору. Але цим їхні дискусії не обмежувались, і зрештою Дженні перейшла в рішучу атаку на позиції «купця», на інтереси, які були для Джеймса найдорожчі. Якось розмова зайшла про торговельну оборудку, задля якої і вийшов у море «Дельфін», про зброю та амуніцію, яку капітан Плейфер збирався продати конфедератам.
- Почуття вдячності, містере Джеймсе,- мовила йому того дня Дженні Хеліберт,- не перешкодить мені сказати вам щиру правду. Навпаки. Звичайно, ви хоробрий моряк і Здібний комерсант. Та й фірма Плейферів має високу репутацію. Але цього разу вона зрадила свої принципи й обладнує справу, що ганьбить її.
- Як? - вигукнув Джеймс.- Виходить, фірма Плейферів не має права на таку сміливу торговельну операцію?
- Не має! Вона хоче постачити зброю заколотникам, які злочинно збунтувалися проти свого законного уряду, а це означає, що вона стала на бік несправедливості.
- Якщо хочете знати правду, міс Дженні,- відповів капітан,- то я не буду з вами сперечатися, справедливо чи несправедливо повстали конфедерати, я скажу вам так: я купець, і мене обходять лише інтереси моєї фірми. Я шукаю вигоди скрізь, де вона трапляється.
- Ось це якраз і заслуговує осуду, містере Джеймсе,- сказала дівчина.- Прагнення до зиску - це не виправдання.- Постачаючи південцям засоби продовжувати злочинну війну, ви так само винні, як і в тому випадку, коли б ви продали китайцям опій, що" одурманює їх.
- О, це вже занадто, міс Дженні, і я не можу погодитись...
- Ні, я кажу вам правду, і коли ви звернетеся до власного сумління, коли усвідомите, яку ви граєте роль і до яких наслідків це може призвести, то зрозумієте, що я маю слушність і в цьому випадку, як і в багатьох інших.
Ці слова приголомшили Джеймса Плейфера. Він покинув тоді Дженні, охоплений справжнім гнівом, бо відчував, що безпорадний їй заперечити. Потім десь півгодини - годину щонайбільше - він дувся, як мала дитина, після чого знову повернувся до цієї незвичайної дівчини, яка з такою милою усмішкою громила його найнеспростовнішими аргументами.
Одне слово, хоч він собі в цьому й не признававсь, капітан Плейфер більше не розпоряджався собою. Він уже не був повноправним хазяїном - «першим після бога» - на борту свого корабля.
Отож, на превелику радість Крокстона, справа визволення з полону містера Хеліберта вже не здавалася такою безнадійною. Складалося враження, що капітан тепер готовий на все, аби вирятувати батька Дженні. Навіть якби для цього довелось піддати ризику «Дельфін», його вантаж його команду і накликати на себе прокляття свого достойного дядька Вінсента.
VI. ФАРВАТЕР ПІД ОСТРОВОМ САЛЛІВАН
Через два дні після зустрічі з корветом «Ірокез» «Дельфін» наблизився до Бермудських островів, і йому довелося витерпіти шалену бурю. Над тими місцями часто пролітають урагани неймовірної сили, топлячи багато кораблів, і саме там Шекспір помістив тривожні сцени своєї драми «Буря», в якій Аріель і Калібан змагаються за владу над стихією хвиль.
Шторм, який налетів на «Дельфін», був жахливий, і Джеймс Плейфер хотів навіть перечекати негоду на Мейнленді, одному з островів Бермудського архіпелагу, де містився англійський військовий пост, хоча це було б прикрою і небажаною затримкою. На щастя, «Дельфін» поводився під час бурі бездоганно. Цілий день він успішно змагався з грізним ураганом, після чого зміг продовжити свій рейс до Американського узбережжя.
Та якщо Джеймс Плейфер був задоволений кораблем, то мужність і витримка Дженні викликали в нього ще більший захват. Найстрашніші години урагану міс Хеліберт провела біля нього на палубі. І, заглянувши собі в душу, Джеймс зрозумів, що все його єство опанувало глибоке, владне, непереборне кохання.
«Нема сумніву, - думав він,- що ця відважна дівчина - господиня на борту мого корабля! Вона заполонила мені всю душу, як заполонює море корабель, що зазнав аварії. Я відчуваю, що йду на дно! Що скаже дядько Вінсент? О, який же я слабкий! Мабуть, якби Дженні звеліла мені викинути в море цей клятущий контрабандний вантаж, я зробив би це не вагаючись, з кохання до неї!» . На щастя для компанії «Плейфер і К°», міс Хеліберт не зажадала від капітана цієї жертви. Та хай там як, а бідолаха таки потрапив у сильця, і Крокстон, який читав у його серці, як у відкритій книзі, потирав собі руки з такою радістю, що мало не здирав з них шкіру.
«Попався, капітан, попався! - повторював він сам собі.- Не мине й тижня, як мій хазяїн спокійно оселиться в найкращій каюті «Дельфіна».
А що ж Дженні? Чи помітила вона, які почуття вселила молодому капітанові, чи поділяла їх? Ніхто про це нічого не міг би сказати, і Джеймс Плейфер менше, аніж будь-хто. Дівчина поводилася з бездоганною стриманістю, у цілковитій згоді із своїм американським вихованням, і її таємниця була схована на самому дні її серця.
А тим часом, як любов невтримно розквітала в душі молодого капітана, «Дельфін» швидко наближався до Чарлстона. 13 січня вахтовий матрос повідомив, що за десять миль на захід бачить землю. То було низьке узбережжя, і на такій відстані воно майже зливалося з поверхнею моря. Крокстон довго й уважно роздивлявся обрій і близько дев'ятої ранку, втупившись у якусь цятку в просвіті хмар, вигукнув: - Маяк Чарлстона!
Якби «Дельфін» наблизився до берега вночі, з нього помітили б цей маяк, розташований на острові Морріс і піднятий на сто сорок футів над рівнем моря, на кілька годин раніше, бо відблиски його обертового вогню видно на сорок миль.
Коли Джеймс Плейфер з'ясував у такий спосіб, де перебуває «Дельфін», йому залишилося зробити тільки одне: вирішити, яким фарватером він увійде до Чарлстонської гавані.
- Якщо ніхто не перешкодить,- сказав він,- то не мине й трьох годин, і ми будемо в безпеці в портових доках.