— О'кей, — відповів я, — ваша взяла. Вельми правдива версія. Але вона неодмінно передбачає, що гроші належали не Маріотту, і він хотів їх вкрасти, і що в нього був спільник. Отже, за його планом ми обидва мали очухатися із здоровенними гулями, побачити, що гроші зникли, поспівчувати один одному. Я повертаюся додому і забуваю про все, що сталося. Так воно мало скінчитися за Маріоттом? Не погано, як для нього.
— Мені самому це не дуже подобається, — криво усміхнувся Ренделл. — Але я хочу обмізкувати цю версію, бо вона відповідає фактам, що нам відомі, хоч їх не густо.
— Справді, з фактами не густо. Навіть для теоретизування, — погодився я. — Чому б не припустити, що він казав правду, що впізнав одного з банди?
— Ви запевняєте, що не почули ані шуму боротьби, ані крику?
— Саме так. Його могли блискавично схопити за горлянку, або він міг заклякнути з переляку, коли на нього кинулися. Скажімо, так: бандити стежили з кущів і побачили, що я пішов до западини, йти туди — більш як сотню футів. Тоді вони зазирнули до машини і побачили Маріотта. Хтось приставив до його обличчя пістолет і змусив вийти. Вони його кудись повели, але чи він сказав сам, чи щось підказало їм, що він впізнав одного з них…
— У темряві? — спитав Ренделл.
— Чом би й ні? Таке могло статися, або трапилося щось подібне, — відповів я. — Адже ми запам'ятовуємо голоси людей. І в темряві людину можна впізнати.
Ренделл похитав головою.
— Аби це була організована банда злочинців, які полюють за коштовностями, його б не вбили без серйозних причин. — Раптом він замовк, у нього якось дивно заблищали очі, й він міцно стулив губи.
— Викрадення, — осяяла його думка.
— Цілком можливо, — погодився я.
— І ще одне. Як ви звідти дісталися?
— Приїхав на машині.
— Де була ваша машина?
— На Монтемар-Віста, біля кафе.
Він мовчки подивився на мене, обидва детективи з підозрою втупилися в мене. П'яничка у камері почав горлати якусь пісню, але голос зірвався. Це його так засмутило, що він почав ридати.
— Я зупинив машину на шосе, — пояснив я. — За кермом була дівчина. Вона й довезла мене до зупинки.
— Ну й дівчина! — зауважив Ренделл. — Вночі зупинитися на безлюдному шосе?
— Бувають і такі. Шкода, не встиг із нею познайомитися, але вона дуже гарна. — Я дивився на них і розумів, що вони не вірять жодному моєму слову і намагаються здогадатися, чому я брешу. — То була малолітражка шевроле. От тільки номера не запам'ятав.
— Авжеж, де ж йому номер запам'ятати, — сказав один з детективів і знов сплюнув у кошик для сміття.
Ренделл нахилився, пильно подивився на мене.
— Коли ви щось приховуєте, маючи намір зайнятися цим ділом, щоб зажити трохи популярності — то не робіть дурниць. Послухайте мене, Марлоу. Мене абсолютно не влаштовує історія, яку ви розповіли. Даю вам ніч: обміркуйте все як слід. Може статися, що завтра вам доведеться давати свідчення під присягою. І ще одна маленька порада. Це — вбивство, і розкручувати його має поліція. Ваша допомога нам ні до чого. Єдине, що від вас потрібно, — факти. Зрозуміло?
— Звісно. Я можу їхати додому? Щось кепсько себе почуваю.
— Можете, — холодно відповів він.
Запала тиша. Я підвівся і попрямував до дверей, але не встиг зробити й чотирьох кроків, як почув голос Ренделла.
— Ще одна дрібничка, — зупинив мене він. — Часом не помітили, які сигарети курив Маріотт?
— Помітив, — відповів я, обертаючись. — Коричневі, південноамериканські, він їх тримав у французькому портсигарі з емаллю.
Ренделл нахилився до мене, витяг гаптований шовковий портсигар з купи речей на столі і подав мені.
— Оцей бачили коли-небудь?
— Бачив. На вашому столі.
— А раніш?
— А що?
— Ви не обшукували труп?
— Звісно, обшукував, — відповів я. — Подивився, що в кишенях. В одній з них був цей портсигар. Нічого не вдієш — професійна звичка. Я нічого не пошкодив — тільки глянув. Адже він був моїм клієнтом.
Ренделл узяв портсигар обома руками, відкрив його і почав мовчки роздивлятися. Портсигар був порожній. Три цигарки зникли.
Я прикусив язика, відчайдушно намагаючись не виказати свого здивування. Це було важко.
— А з цього портсигара Маріотт не брав сигарет?
— Ні.
— Як бачите, він порожній, — кинув Ренделл. — Але ж лежав у його кишені. В ньому лишилася якась потеруха. Я збираюся дати її на експертизу. Не певний, але мені здається, що це марихуана.
— Коли це так, — сказав я, — думаю, штуки зо дві Маріотт сьогодні викурив, бо мав підбадьорити себе.