— Дехто, — промовив здоровань, — погано собі уявляє, коли можна, а коли й не слід нахабніти.
Він обернувся до мене і запросив:
— Ну що ж, давай хильнемо по чарці.
Ми підійшли до стойки. Відвідувачі, мов тіні, нечутно проходили залом і по одному, по двоє, по троє зникали за дверима на сходах. Навіть двері не рипіли.
Ми сперлися об стойку.
— Віскі з лимонним соком, — замовив здоровань. — Кажи, що тобі.
— Те саме, — відповів я.
Нам подали.
Здоровань недбало вилив у горлянку віскі з товстої низенької склянки. Похмуро глянув на бармена — худорлявого переляканого негра в білій куртці, який рухався так, наче в нього були хворі ноги.
— А ти знаєш, де Вельма?
— Ви сказали, Вельма? — заскавучав бармен. — Останнім часом я її тут не бачив. Давно вже не бачив, сер.
— А сам тут давно?
— Зараз згадаю, — бармен відклав рушника і почав загинати пальці, морщачи лоба. — Місяців десять, напевно. Майже рік. Десь отак.
— Поворуши звивинами, — звелів здоровань.
Бармен хихотнув, борлак йому засіпався, мов у курки, в якої тільки-но відрубали голову.
— Давно тут кафе для темношкірих? — грубо спитав здоровань. Він стис кулака, склянка з-під віскі сховалася в ньому.
— Десь років із п'ять, — сказав я. — Цей хлопець не знає про білу дівчину, яку звуть Вельма. І ніхто тут не знає.
Здоровань глянув на мене так, наче вперше побачив. Віскі, здавалося, не поліпшило його настрою.
— Дідько б його вхопив, хто тебе просив лізти? — спитав він.
Я всміхнувся широко, тепло й дружньо:
— Ми ж разом прийшли. Хіба забув?
Він відповів легкою білозубою усмішкою.
— Ще віскі з лимонним соком, — наказав бармену. — І не барися. Хутчіше.
Бармен заметушився, блимаючи білками очей. Я повернувся спиною до стойки й оглянув зал, де нікого вже не було, крім бармена, здорованя, мене та ще викидайла, який повз уздовж стінки, повільно, з останніх сил, з болем долаючи кожен дюйм уздовж плінтуса, як муха з відірваними крилами. Над силу пробрався поміж столиків, наче раптом постарів, позбувся ілюзій. Я спостерігав як він пересувається. Бармен поставив ще два віскі з лимонним соком. Я повернувся до стойки. Здоровань скоса глянув на викидайла і більше не звертав на нього уваги.
— Від колишнього кафе нічого не лишилось, — поскаржився він. — Тут була невеличка сцена й затишні кімнати, де можна було трохи порозважатись. Вельма співала. Руда така. Гарна. Ми вирішили вже побратися, коли я вскочив у ту халепу.
Я взяв другу склянку. Ця пригода вже почала мене дратувати.
— Яку халепу? — спитав.
— Знаєш, де я провів ці вісім років?
— Ловив метеликів.
Він тицьнув себе в груди вказівним пальцем завбільшки з банан:
— У в'язниці. Моє прізвище Меллой. За силу мене прозвала Лось Меллой. Брав Великий Бенд-банк. Сорок тисяч. Сам. Непогано, га?
— І от тепер їх витрачаєш?
Він пильно глянув на мене. Позаду почувся якийсь шум. Викидайло вже звівся на ноги, стояв, похитуючись. Він тримався за ручку дверей позаду грального столика. Потім відчинив двері і зник за ними. Клацнув замок.
— Що то за двері? — спитав Лось Меллой.
Очі бармена забігали і нарешті зупинилися на дверях, за якими зник викидайло.
— Це… Це контора містера Монтгомері, сер. Він тут бос. Там його кабінет.
— От хто може знати, де Вельма, — сказав здоровань і одним ковтком вихилив своє віскі. — Тільки б нахабніти йому не радив. Двоє вже пробували.
Він неквапно, легкою ходою, проминув зал, не боячись нічого у світі, затулив своєю широчезною спиною двері, які були зачинені. Потім шарпнув ручку, збоку відлетів шматок фільонки. Переступив поріг і причинив двері за собою.
Запала тиша. Я дивився на бармена. Він на мене. Його погляд був напружений. Він витер стойку, зітхнув. Сперся на неї правою рукою.
Я нахилився через стойку і схопив його за руку. Вона була тонка й тендітна. Усміхнувся йому.
— Що в тебе заховано там, унизу?
Він облизав губи. Глянув на свою руку, але нічого не сказав. Обличчям посірів.
— Цей хлопець грубий, — сказав я. — Він може наробити хтозна-чого. Ще й віскі. Він шукає дівчину, яку колись знав. Це кафе раніше було для білих. Зрозумів?
Бармен знову облизнув губи.
— Його не було довгий час, — сказав я. — Вісім років. Він навіть не може собі уявити, як це довго. Майже ціле життя. Він думає, що люди тут мають знати, де його дівчина. Зрозумів?