— О, це чорний хлопчик у мене на побігеньках. Ну, то чого вам треба, молодий чоловіче? — спитала вона, обсмикуючи чистого біло-червоного фартуха, і гостро глянула на мене. Потім двічі, ніби перевіряючи, клацнула штучними щелепами.
— Скажіть, заходили до вас офіцери поліції після того, як побували у місіс Флоріан?
— Які офіцери?
— У формі, — терпляче пояснив я.
— Так, забігали на хвильку. Але вони самі нічого не знали.
— Спробуйте описати того здорованя із револьвером, якого ви побачили в кімнаті місіс Флоріан, а тоді зателефонували до поліції.
Стара жінка, не вагаючись, дуже точно описала його. Без сумніву, то був Меллой.
— Що в нього за машина?
— Невелика. Насилу туди запхався.
— Це все, що ви можете сказати? Він — убивця!
Жінка роззявила рота, але по очах було видно, що вона страшенно зраділа.
— Господи! Я б охоче розповіла, але не розуміюся на машинах. Убивця, ви кажете? У нашому місті порядна людина не може ані хвилинки жити спокійно. Коли я приїхала сюди двадцять два роки тому, ми майже не замикали дверей. А тепер? Гангстери, запроданці з поліції та політичні діячі трощать одне одного з кулеметів. Так люди подейкують. Просто жах — ось що я вам скажу, молодий чоловіче.
— А що вам відомо про місіс Флоріан?
— Вона поводиться зовсім не по-сусідськи, — скривилася стара. — До пізньої ночі не вимикає радіо. Співає. Ні з ким не розмовляє. — Жінка нахилилася до мене. — Я не певна, але мені здається, що вона п'є.
— Багато людей ходить до неї?
— Взагалі нікого не буває.
— Звісно, кому це знати, як не вам, місіс…
— Місіс Моррісон. Господи, боже! Звичайно. А що мені робити, як не дивитись у вікно?
— Певен, що, вас це розважає. Скажіть, місіс Флоріан давно тут мешкає?
— Майже десять років. Колись у неї був чоловік. Як на мене, то дуже неприємний. Він помер. — Жінка замовкла, щось обмірковуючи. — Гадаю, він помер своєю смертю. Нічого підозрілого я не чула, — додала вона.
— Він лишив їй гроші?
Жінка не відповіла. Її очі поповзли вниз, підборіддя опустилося, вона з силою втягла в себе повітря.
— Ви теж пили сьогодні, — промовила вона.
— Мені якраз сьогодні вирвали зуба. От лікар і налив мені. Для бадьорості.
— Я не терплю спиртного.
— Згоден. Це — страшне діло. Завжди. Тому я вживаю тільки, як ліки.
— Я не визнаю таких ліків.
— Ви маєте рацію. Отже, він лишив їй гроші? Її чоловік?
— Звідки мені знати? — Стара стулила губи так, що вони стали схожі на зморшкувату сливу. Я втратив її симпатію.
— Скажіть, приходив до неї ще хтось після поліцейських?
— Не бачила.
— Дякую, місіс Моррісон. Не хочу вас більше турбувати. Спасибі за допомогу.
Я вийшов з кімнати і відчинив двері. Стара дибала за мною і ще кілька разів клацнула щелепами в мене за спиною.
— Як вам дзвонити? — спитала вона по паузі.
— Юнівер-Сіті, чотири-п'ять тисяч. Попросіть лейтенанта Налті. А з чого вона живе, з допомоги?
— Тут ніхто не живе з допомоги, — спогорда відказала стара.
— Можу присягнутися, що ці місця колись були гордістю племені сіу, — сказав я, дивлячись на різьблений буфет, що стояв у холі. У кімнаті для нього бракувало місця. То був справжній шедевр: різьблені ребра, тоненькі різьблені ніжки, інкрустований по всьому периметру, до того ж на дверцятах намальовано кошик із фруктами.
— Мейсон-Сіті, — стиха промовила вона, — колись у нас там був чудовий будинок. Ми жили в ньому вдвох: я і Джордж. Колись.
Я відчинив двері, вийшов на ганок і ще раз подякував. Стара всміхнулася. Її усмішка була така ж колюча, як і очі.
— Вона отримує замовні листи першого числа кожного місяця, — раптом сказала жінка.
Я обернувся до неї і чекав. Стара нахилилася до мене.
— Листоноша приходить до неї, і вона розписується у книзі. Я сама бачила. Щомісяця. Першого числа. Тоді вона вдягається і кудись іде. Додому повертається лише увечері. І до півночі співає. Безліч разів слід було викликати поліцію — так вона горлає.
Я погладив її худорляву руку.
— Така, як ви, — одна на тисячу, місіс Моррісон, — сказав я, насунув капелюха і почав спускатися сходами. На півдорозі зупинився і рвучко повернувся до неї. Жінка стояла у дверях. Я знов піднявся.
— Завтра — перше число. Перше квітня! День веселих жартів. Не прогавте, неодмінно перевірте, чи принесуть їй листа. Мені здається, що ні.
Очі старої засвітилися, і вона зайшлася високим надтріснутим сміхом.
— День веселих жартів! Перше квітня! День усіх дурнів! Може, вона нічого не отримає.
Я пішов, а вона все сміялася, наче курка, на яку напала гикавка.