Вона швидко закліпала очима. Ніщо на її обличчі більш не ворухнулося. Потім жінка знов утупилася у стелю.
— Колись я працювала у нього, — нарешті сказала вона. — Була служницею у їхній родині. Він — добра людина, тому клопочеться про мене.
Я витягнув з рота незапалену сигарету і почав безцільно роздивлятися її, потім знову затис у зубах.
— Вчора удень, через кілька годин після того, як ми з вами бачилися, містер Маріотт зателефонував до мене у контору і запропонував роботу.
— Яку роботу? — хрипко спитала вона.
Я тільки знизав плечима.
— Не можу сказати. Секрет. Учора ввечері ми зустрілися.
— А ти розумний, сучий сину, — повільно проказала вона і ворухнула рукою під ковдрою.
Я мовчки дивився на неї.
— Фараон-розумник! — презирливо кинула жінка.
Я стояв, спершись плечем на одвірок, і торкався його долонею. Двері були слизькі. Мені закортіло помити руку.
— Ну що ж, оце все, що я хотів вам сказати, — промовив я. — Цікаво, чи є тут якийсь зв'язок. Можливо, що немає. Просто збіг обставин. Але здається мені, тут щось є.
— Фараон-розумник! — повторила вона. — Скоріше не фараон, а такий собі дешевий приватний шпигун.
— Саме так, — погодився я. — До побачення місіс Флоріан, На все добре… До речі, думаю завтра вранці ви не одержите замовного листа.
Вона різко відкинула ковдру і сіла на ліжку. Очі в неї аж світились. У правій руці було затиснуто маленького пістолета. Це був старий потертий «Бенкер-спешіал», але зовні зовсім справний.
— Ану, кажи! — просичала вона. — Кажи швидше!
Я подивився на револьвер, а револьвер дивився на мене. Не дуже упевнено, правда, тому що рука, яка його тримала, чим далі, тим більш тремтіла. Але очі горіли, як і раніш. У куточках рота з'явилися бульбашки слини.
— Ми б могли працювати разом, — сказав я.
Нижня щелепа і револьвер опустилися одночасно. Я стояв за кілька дюймів од дверей, і поки револьвер дивився у підлогу, вислизнув у них і швидко побіг коридором.
— Подумайте про це! — гукнув я.
У відповідь не почув жодного звуку.
Проминув хол та вітальню і вийшов з будинку. Поки простував доріжкою, мене не покидало дивне, не дуже приємне почуття. М'язи на спині напружилися, хоч нічого не сталося.
Я неквапом вийшов на вулицю, сів у машину і поїхав.
Був останній день березня, але спека стояла, як улітку. Мені навіть захотілося зняти пальто.
Коли під'їхав до 77-ї поліцейської дільниці, двоє копів поралися біля патрульної машини, що стояла якраз напроти. Я пройшов крізь двері-млинок і спитав у чергового лейтенанта, що сидів за бар'єром, переглядаючи список арештованих, чи в себе лейтенант Налті. Той відповів, що цілком ймовірно, і спитав, чи я друг Налті. Я запевнив, що саме так. «Гаразд, — сказав він, — тоді йдіть до нього».
Я піднявся вибитими сходами, пройшов коридором і постукав у двері кабінету. Почувши голос, відчинив двері й зайшов до кімнати.
Налті сидів на одному стільці, поклавши ноги на другий. Він колупався у зубах і уважно роздивлявся великого пальця на лівій руці, яку тримав перед собою. Як на мене, з пальцем було все гаразд, але Налті похмуро втупився в нього, ніби бачив там щось страшне.
Потім лейтенант опустив руку і втупився в мене. На ньому був темно-сірий костюм. На столі лежав недопалок сигари, чекаючи, коли Налті облишить колупатися в зубах і візьметься за нього.
Я вибрав стільця з подвійним м'яким сидінням, сів і встромив у рота сигарету.
— Ти, — сказав Налті і подивився на зубочистку, щоб побачити, наскільки він її згриз.
— Ну що? Пощастило?
— Маєш на увазі Лося? Я ним більше не займаюся.
— А хто ж?
— Ніхто. І навіщо? Цей тип злиняв. Ми сповістили про нього по телетайпу, передали опис і прикмети. Він, певно, вже давно у Мексіці.
— А що він такого накоїв? Убив нігера. Гадаю, що це можна кваліфікувати тільки як провину — і все, — сказав я.
— Усе ще цікавишся? І не набридло? Я думав, ти працюєш. — Його безбарвні очі ковзнули по моєму обличчю.
— У мене була робота вчора увечері, але вона скінчилася. Фотокартка дівчини у костюмі П'єро ще у тебе?
Він понишпорив на столі, нарешті знайшов її під прес-пап'є і подав мені. Я глянув на дівоче обличчя. Воно й справді було привабливе.
— Вона, — сказав я. — Якщо фото не потрібне для досьє, я заберу його.
— Звісно, воно мало бути у досьє, — погодився Налті. — Я просто забув про нього. Ну що ж, ховай у капелюха. Бо досьє вже здав.
Я поклав фотокартку у внутрішню кишеню й підвівся.