— Щодо міс Ріордан ви можете не турбуватися. Вона даремно не базікатиме, — заспокоїв я. — Її батько довгий час був шефом поліції у вашому місті.
— Вона казала про це мені. Ви нічого не п'єте.
— П'ю. На свій лад.
— Але у компанії краще це робити однаково. Лін… містер Маріотт розказав вам, як напали на нас?
— Тільки те, що це сталося десь на півдорозі до Тракадеро. Але де саме — не пам'ятав. Троє чи четверо чоловіків.
Жінка нахилила золотаву блискучу голівку.
— Так. Але знаєте, пограбування було якесь дивне. Вони повернули одну обручку, досить коштовну.
— Маріотт казав про це.
— І ще. Я майже ніколи не надівала того намиста. Як-не-як, а, то музейна річ. Думаю, що у світі таких не багато — дуже рідкісний нефрит. Вони вхопилися за нього. Досі не можу збагнути, як вони дізналися, що це коштовна річ. А ви?
— Вони знали, що некоштовних ви не носите. Хто знав, скільки воно коштує?
Місіс Грейл замислилася. За нею приємно було спостерігати. Вона сиділа, так само недбало поклавши ногу на ногу.
— Гадаю, не так вже й мало людей.
— Але ж вони не знали, чи надінете ви намисто того вечора. Хто ж знав?
Вона знизала світло-блакитними плечима, і мені довелося зробити певне, зусилля, щоб очі не повилазили з очниць.
— Моя покоївка. Але в неї і раніше була така змога. До того ж я їй довіряю…
— Чому?
— Не знаю. Просто деяким людям віриш. Приміром, вам.
— А Маріотту?
Її обличчя наче застигло, очі зробилися пильнішими.
— У чомусь — ні. А в чомусь — теж довіряла.
У неї була дуже гарна манера вести бесіду: спокійно, трохи зверхньо, але не грубо. Безумовно, вона вміла будувати фрази.
— Гаразд. Відкиньмо покоївку. А водій?
Місіс Грейл заперечливо похитала головою.
— Того вечора за кермом був Лін. Ми їхали його машиною. Здається, мого водія того дня не було. То був четвер, чи не так?
— Мене з вами не було. Маріотт казав, що це сталося за чотири чи п'ять днів до нашої бесіди. Коли це сталося у четвер, то відтоді минув уже тиждень.
— Справді, тоді був четвер.
Вона потяглася за моїм келихом, її пальці злегка торкнулися моїх. Вони були м'які й ніжні.
— У четвер Джордж вихідний.
Місіс Грейл налила у мій келих добрячу порцію шотландського віскі і додала кілька крапель содової. Тепер у келиху було саме те, що безліч чоловіків мріють пити усе життя, бо від того напою враз хмелієш і втрачаєш розум. Собі вона зробила таке саме.
— Лін назвав вам моє прізвище? — м'яко спитала вона, пильно дивлячись на мене.
— Ні, не схотів.
— Тоді, певно, він дещо дезорієнтував вас щодо часу. То що ж ми маємо? Покоївка і водій відпадають. Я маю на увазі, як можливі співучасники.
— Я їх не виключаю, — відповів я.
— Принаймні я намагаюся, — розсміялася вона. — Далі Ньютон— секретар. Він міг побачити намисто на мені, коли я виходила. Але воно опускається досить низько, а того вечора я наділа палантин з білої лисиці… Ні, думаю, він не міг його побачити.
— Б'юся об заклад, ви були схожі на мрію.
— Ви що? Трохи захмеліли?
— В мене репутація тверезої людини.
Вона відкинула голову і голосно засміялася. За все життя я зустрічав тільки чотири жінки, які вміли сміятися так, лишаючись при тому дуже вродливими. Місіс Грейл була однією з них.
— З Ньютоном усе гаразд, — сказав я. — Такі, як він, не зв'язуються з бандитами. Але це тільки моє припущення. Що ви можете сказати про лакея?
Вона трохи помовчала, щось згадуючи.
— Ні, він мене не бачив.
— Хтось просив вас надіти намисто?
Очі її знову потьмяніли.
— Вам не вдасться обдурити мене, — сказала вона.
Потім нахилилася і заходилася знову наповнювати мого келиха, хоч він ще не спорожнів. Я вивчав витончені лінії її стрункої шиї.
Кілька хвилин ми сиділи мовчки, тоді я промовив:
— Розкажіть усе в деталях. Лише тоді я зможу вам щось сказати.
Вона підсмикнула рукав сукні й подивилася на годинника.
— Я мала бути…
— Хай він почекає.
Очі їй спалахнули. Така вона мені ще більше подобалася.
— Ви хочете, щоб я була відвертішою, ніж треба, — мовила вона.
— Щодо мене, то «більш ніж треба» — не існує. Розкажіть усе про той вечір або накажіть, щоб мене витурили за двері. Або те, або інше. Вирішуйте.
— Вам краще сісти поруч.
— Я про це думаю вже давно. Або, кажучи правду, відтоді, як ви поклали ногу на ногу.
— Ці кляті сукні завжди підстрибують аж до самісінької шиї, — проспівала вона, обсмикуючи сукню.
Я сів поруч на жовту шкіряну канапу.