— Є дуже гарна та приємна дівчина. Знахідка для того, хто небайдужий до гарних дівчат.
Мені ніхто не відповів.
— Але ж я ними не цікавлюсь.
І знов я не почув відповіді.
— О десятій вечора у клубі «Бельведер», — нагадав я.
У відповідь пролунало:
— Тьху!
Мені здалося, що останнє кинув я сам.
Я дістався до контори близько шостої. В будинку було зовсім тихо. Друкарська машинка за стіною вже не цокотіла. Я запалив люльку і став чекати.
Розділ 20
Спочатку я відчув запах індіанця. Відчув раніше, ніж пролунав дзвінок. Я відчинив двері кабінету і побачив постать, немов відлиту з бронзи, що стояла у проймі дверей. Великий, з огрядним тулубом і широкими плечима, він був схожий на голодранця.
Одягнений у коричневий костюм: піджак вузький у плечах, штани тісно облягали стегна. Капелюх принаймні на два розміри менший ніж треба. До того ж вкритий плямами від поту свого колишнього власника, капелюх ледь тримався на потилиці індіанця. Комір розміром, формою і кольором скидався на хомут. Чорна краватка, яку, певно, зав'язували за допомогою щипців чи плоскогубців і тому затягли вузол завбільшки з горошину, висіла поверх піджака. А навколо бичачої шиї, над брудним коміром, була зав'язана широка чорна стрічка, наче в літньої жінки, яка хоче приховати зморшки на шиї.
В індіанця було велике, плескате обличчя, ніс із крутим переніссям, схожий на ніс крейсера, очі майже без повік, довгаста щелепа. Плечі, як у коваля, і дуже короткі, незграбні, мов у шимпанзе, ноги. Але невдовзі я з'ясував, що вони не лише короткі й не лише незграбні.
Аби його помити і вдягнути у білий халат, він би став схожий на жорстокого римського сенатора.
Від нього тхнуло важким подихом первісної людини, а не нетрями міста.
— Ха, — промовив він, — їхати швидко. Зараз.
Я позадкував до кабінету і поманив його пальцем. Він рушив за мною. Шуму від його кроків було не більш ніж від мухи, що повзе по столу. Я сів за письмовий стіл, а йому показав на стільця для відвідувачів. Індіанець стояв і мовчки дивився на мене маленькими чорними ворожими очима.
— Куди їхати? — спитав я.
— Ха! Я — Другий Паросток. Голлівудський індіанець.
— Сідайте, містер Паросток.
Він так роздув ніздрі, що вони стали схожі на мишачі нори.
— Звати — Другий Паросток. Звати не містер Паросток.
— Що вам треба?
Індіанець підвищив голос і почав повільно промовляти:
— Він сказав: їхати швидко. Великий Білий Батько наказав їхати швидко. Він сказав, щоб я віз вас у вогняній колісниці. Він сказав…
— Годі, — обірвав я його. — Балакай по-людськи. Я тобі не класна вчителька на сеансі заклинання змій.
— Дурень! — відказав індіанець.
Якийсь час ми глузливо дивилися один на одного. Але в нього це виходило краще. Тоді він стягнув капелюха з голови і з відвертою відразою перевернув його. На його прямому волоссі лишився слід від надто тісного капелюха. Індіанець поколупався пальцем під засмальцьованою стрічкою, витягнув з-під неї шматочок цупкого паперу, кинув на стіл і роздратовано тицьнув на нього пальцем з геть обгризеним нігтем.
Я розгорнув папірця і побачив усередині візитку. Вона не справила на мене ніякого враження, бо три такі самі картки я вилучив із мундштуків цигарок Ліна Маріотта.
Досить довго я бавився люлькою і уважно розглядав індіанця, намагаючись примусити його виказати якісь емоції, якось зреагувати чи занервуватися. Але він був незворушний, мов кам'яна стіна.
— О'кей, чого ж він хоче? — нарешті спитав я.
— Він хоче, щоб ви їхали швидко. Зараз. Їхали у вогняній…
— Дурень! — сказав я.
Другому Паростку це сподобалося. Він закрив рота, моргнув і майже всміхнувся.
— До того ж це коштуватиме сотню монет. Гонорар за послугу, — додав я, удаючи, ніби мені все одно — чи сотня доларів, чи п'ять центів.
— Ха! — У погляді індіанця знов промайнула підозра. — Що ви сказали? Кажіть по-людськи.
— Сотня доларів за мій приїзд, — повторив я. — Срібними монетами. Можна купюрами. Лічимо від одного до ста. Грошей нема — я не їду? Зрозумів?
Я почав загинати пальці, щоб наочно долічити до сотні.
— Ха! Дрібниці! — зневажливо кинув він, знову поколупався під засмальцьованою стрічкою і кинув ще одного скрученого папірця.
Це була акуратно згорнута новенька купюра вартістю у сто доларів.
Другий Паросток насунув на потилицю капелюха, навіть не заправивши на місце стрічки, з-під якої діставав папірці. Але сказати, що це дуже псувало його вигляд, не можна було. Я дивився на гроші з роззявленим ротом.