Машина звернула за будинок, світло ковзнуло по чорних дверях в грубій стіні. Індіанець, щось бурмочучи, виліз і відчинив задні дверцята. Водій запалив сигарету від електричної запальнички, і різкий запах тютюнового диму ядуче полинув у нічному повітрі. Я вийшов.
Ми наблизились до чорних дверей. Вони самі відчинилися повільно, як пересторога. Усередину вів вузький коридор. Світло падало через скляні квадрати у стінах.
— Ха! Заходь, ти велике цабе, — буркнув індіанець.
— Тільки після вас, містере Другий Паросток.
Він сердито глипнув на мене й увійшов, двері позаду зачинилися так само тихо й таємниче, як і відчинилися. В кінці вузького коридора ми протиснулися у маленький ліфт. Індіанець зачинив двері й натис кнопку. Ми піднялися м'яко, безшумно. Тим самим запахом, який линув од індіанця, тепер була просякнута його тінь у місячному сяйві.
Ліфт зупинився, двері розчинилися. Я ступив у кімнату, яка формою нагадувала вежу. Сутеніло. Вікна оточували хол з усіх боків. Вдалині мерехтіло море. Пагорби повільно огортала темрява, Стіни було суціль обшито панелями, на підлозі лежали килими ніжних кольорів, що нагадували давні перські. У глибині стояв стіл, схожий на кафедру проповідника, напевно, цей різьблений витвір притягнули сюди із старовинної церкви. За ним сиділа жінка і усміхалася до мене сухою, напруженою усмішкою, яка, здавалося, щезне, коли торкнутися її.
У неї було лискуче кучеряве волосся і смагляве азійське обличчя з тонкими рисами. У вухах — важкі сережки з камінцями, на пальцях — масивні обручки. Серед них місячний камінь та смарагд у срібній оправі. Це, мабуть, був таки справжній смарагд, але мав вигляд наче дешева підробка. Руки в-неї були сухорляві, темні, вже не молоді, й обручки їм не пасували. Вона заговорила. Голос видався знайомим:
— А, містер Марлоу, дуже добре, що ви приїхали. Амтор буде радий.
Я поклав на стіл стодоларову банкноту, яку дав мені індіанець. Озирнувся. Той вже спустився ліфтом.
— Пробачте, але я не можу задаром брати гроші.
— Амтор, він… він дає вам роботу, чи не так? — Вона знову всміхнулася. Її губи прошелестіли, мов цигарковий папір.
— Я маю спершу взнати, що то за робота.
Вона кивнула і повільно підвелася. Елегантно прошелестіла повз мене у сукні, що щільно облягала її постать і пасувала їй, як шкіра наяді, продемонструвавши свою гарну фігуру, яка дуже подобається тим, хто полюбляє, коли нижче талії на чотири розміри більше.
— Я проведу вас, — сказала вона, натисла на кнопку, і двері безшумно розчинилися. Переді мною розлилося молочне світло. Перед тим як увійти, я озирнувся і побачив її усмішку — старішу за давній Єгипет. Двері за мною тихенько зачинилися, і я опинився у приміщенні єгипетських часів.
У восьмикутній кімнаті, із задрапованими чорним оксамитом стінами та високою чорною стелею, теж, певне, з оксамиту, нікого не було. Посередині чорного, мов вугілля, матового килима стояв восьмикутний білий столик. На ньому на чорній підставці — біла куля, яка випромінювала світло. Як саме, я не зрозумів. Обабіч столика стояли два восьмикутні стільці точнісінько такі ж формою, як і столик. Біля протилежної стіни ще два такі ж стільці. І жодного вікна. У кімнаті не було більше нічого, зовсім нічого, навіть розеток на стінах. Якщо десь і були якісь двері, то їх не видно. Я озирнувся на ті двері, через які увійшов, але не побачив і їх.
Якийсь час я стояв, підсвідомо відчуваючи, що за мною стежать. Десь, напевне, була непомітна дірка, щоб підглядати, але я не міг її відшукати. Тому облишив ці спроби. Прислухався до свого дихання. У кімнаті було так тихо, що я чув кожен подих, відчував, як коливаються мої ніздрі, мов маленькі шторки.
Потім у задній стіні нечутно розчинилися двері, увійшов чоловік, двері зачинилися. Не підводячи голови, він попрямував до столика, сів на восьмикутного стільця і легким, граціозним рухом руки запросив мене підійти.
— Прошу сідати навпроти мене. — сказав він. — Не куріть і не нервуйтеся. Спробуйте почувати себе зовсім вільно. Отже, чим можу служити?
Я сів, узяв сигарету в зуби і жував її, не запалюючи. Глянув на чоловіка. Він був худорлявий, високий і прямий, як сталевий прут. На толові тонке рідке біле волосся, зроду такого не бачив. Його легко можна було б протягнути крізь шовковий серпанок. Шкіра дихала свіжістю, мов пелюстки троянди. Йому було років 35–36. Втім, людина без певного віку. Волосся ретельно зачесане назад. Профілль, як у Беримора[9]. Брови чорні, як вугілля, як стіни, стеля і підлога в кімнаті. Очі дуже глибокі — аж запалі. Це були бездонні божевільні очі людини-сомнамбули, мов криниця, про яку колись читав. Криниці було дев'ятсот років, і вона була у старовинному замку. Можна було кинути туди каменюку і чекати. Довго прислухатися, чекаючи, і коли вже набридне чекати, розсміятися. А як ти вже ладен йти геть, раптом з дна криниці долине слабенький короткий сплеск. Такий слабенький і далекий, що важко й повірити, що бувають такі криниці.