— Який?
— Поки Меллой скручував в'язи тому негрові?
— Був в іншій кімнаті, — відповів я. — Меллой не попереджав, що має намір скрутити комусь в'язи.
— Кепкуєте з мене, — сумовито констатував Налті. — О'кей, смійтеся на здоров'я! Кожен би так зробив. Чому б ні? Бідний старий Налті. Краще йдіть і розкажіть про нього кілька анекдотів. З Налті завжди можна покепкувати.
— Я ні з кого не хочу кепкувати, — сказав я. — Справді сталося так, що я був у сусідній кімнаті.
— Авжеж, — кинув Налті крізь клуби сигарного диму. — Я теж там був і бачив, хіба ні? Ти що не носиш з собою пістолета?
— Не для такої ж роботи.
— Якої саме?
— Я шукав перукаря, що втік од своєї жінки. Вона певна, що його можна переконати повернутися додому.
— Ти маєш на увазі чорнопикого?
— Та ні. Грека.
— Гаразд, — сказав Налті і сплюнув у кошик для сміття. — Де ви зустрілися з тим здорованем?
— Я вже сказав, що опинився там випадково. Він викинув якогось негра через двері кафе, а я, бовдур, схотів глянути, що там діється. Тоді він затягнув мене нагору.
— Підштовхуючи пістолетом у спину?
— Ні, зброї тоді у нього не було. У всякому разі він не виймав пістолета, потім, певно, взяв у Монтгомері. Він просто заніс мене нагору, мов безпомічну дитину.
— Ну, не кажи, — засумнівався Налті, — хіба так легко затягти тебе нагору?
— Навіщо сперечатися, — сказав я. — Цього чолов'ягу я бачив, а ви — ні. Він зміг би носити мене чи вас, мов брелок на годинниковому ланцюжку. Що там когось вбито, я й гадки не мав, доки він не пішов. Постріл я чув, але подумав, що то хтось вистрелив з переляку, а Меллой відняв у нього пістолет.
— Чому ти так подумав, — спитав Налті майже лагідно. — Він брав той банк з пістолетом, чи не так?
— Згадайте, як він був одягнений. Нікого вбивати він там не хотів, бо чого йому було так вбиратися. Він прийшов туди шукати дівчину, яку звуть Вельма, до арешту вона була його подружкою. Працювала у «Флоріані», чи як там звалося тоді це кафе. Саме там Меллоя колись і схопили. Ви розшукаєте його.
— Звісно, — сказав Налті. — Такого здорованя, та ще й так вдягненого. Завиграшки.
— У нього може бути інший костюм, — сказав я. — І машина, і сховок, і гроші, й друзі. Але ви розшукаєте його.
Налті знову сплюнув у кошик.
— Знайду, — сказав він. — До того, як втретє вставлятиму собі зуби. Скільки чоловік займаються цією справою? Один. І знаєш чому? Про такі речі в газетах ані рядка. Якось на Вісімдесят четвертій Східній побилися п'ять чорних. Один вже захолов. Усі меблі, стіни і навіть стеля в крові. Я пішов туди, бачу, хлопець із «Хронікл», репортер, йде з ганку й сідає в машину, скривив міну й каже: «Негри, дідько їх забери», плюхнув на сидіння й поїхав. До будинку навіть не зазирнув.
— А що коли Лось порушив правила умовного звільнення? — сказав я. — Тоді беріть його обережно, бо інакше він переколошматить два наряди поліції. От тоді про вас вже напишуть у газетах.
— І позбавлять цього діла, — пирснув Налті.
Задзеленчав телефон на його столі. Він послухав, і сумно усміхнувся. Поклав трубку, щось занотував у записнику. Очі йому зблиснули — так далеке світло осяває запорошений коридор.
— Еге, у них є дані про нього. Телефонували з архіву, ну й тип. На зріст — шість футів п'ять із половиною дюймів, важить двісті шістдесят п'ять фунтів без краватки. Оце хлопець. Ну та біс з ним. Про його розшук оголосять. Певно, наприкінці списку викрадених автомашин. Нічого не вдієш, доведеться чекати. — Він кинув сигару в плювальницю.
— Спробуйте знайти оту дівчину, — сказав я. — Вельму. Здоровань шукатиме її. З неї все й почалося. Займіться Вельмою.
— Ти займися, — запропонував Налті. — Я не бував у розважальних домах років із двадцять.
Я підвівся, сказав «гаразд» і попрямував до виходу.
— Гей, зачекай, — зупинив мене Налті. — Я пожартував. Адже ти не дуже зайнятий?
Я покрутив сигарету, глянув на нього і зупинився у дверях.
— Я гадаю, у тебе буде час, щоб розшукати цю даму. Як тобі моя ідея? Ти міг би щось і дізнатися, і працювати можеш відкрито.
— Що мені з того?
Він сумно розвів руками. Його усмішка нагадувала поламану мишоловку.
— Ти ж бував з нами у бувальцях і раніше. Не відмовляйся. Бо чого не буває. Хіба кепсько мати друга в поліції?
— Нащо це мені?
— Слухай, — наполягав Налті. — Я тільки звичайний поліційний служака. Але будь-який служака з нашого департаменту може стати тобі у пригоді.