— Чого ж ти без машини, друзяко?
— Амтор присилав свою по мене.
— З якого дива, друзяко?
— Певно, дуже хотів мене побачити.
— Він хлопець сумлінний. Усе ретельно перевіряє.
Хемінгуей сплюнув у віконце, зробив плавний поворот, і машина сама покотилася вниз схилом.
— Амтор казав, що ти телефонував йому, хотів закинути гачок. От він і вирішив, що слід подивитися, що ти за цяця. Тому і прислав свою машину.
— А може, ще зателефонував своїм знайомим поліцейським, аби мені не добиратися додому самому, — сказав я. — О'кей, Хемінгуей!
— Ну от, знову ти верзеш казна-що. До речі, у містера Амтора диктофон під столом і секретарка усе записує. Коли ми прийшли, вона зачитувала запис містеру Блейну, який тут із нами.
Я озирнувся і глянув на містера Блейна. Він миролюбно курив сигару, наче вдома, і не звертав на мене уваги.
— Бісова секретарка, — сказав я, — тільки папір переводить.
— Може б, ти нам краще розповів, навіщо ти хотів зустрітися з ним? — ввічливо запитав Хемінгуей.
— Ти маєш на оці те, що в мене ще лишилося від моєї фізії?
— Ну ми зовсім не такі хлопці, — відповів Хемінгуей з широким жестом.
— Ти знаєш Амтора досить добре, чи не так, Хемінгуей?
— Містер Блейн знає його. Що ж до мене, то я тільки виконую накази.
— Хто такий містер Блейн зрештою?
— Джентльмен на задньому сидінні.
— А хто він такий, окрім джентльменства на задньому сидінні?
— Боже, та містера Блейна знають усі.
— Ну годі, — сказав я, раптом відчувши сильну втому.
Відчутнішими стали мовчання, повороти, стрімка стрічка бетонки, глибшою темрява, виразнішим біль.
Здоровань мовив:
— Зараз, коли ми в чоловічому товаристві і серед нас немає жінок, у нас обмаль часу, щоб з'ясовувати, що ти там робив, але оцей твій Хемінгуей мене справді дратує.
— Затичка, — сказав я. — Стара, стара затичка.
— Хто цей Хемінгуей, зрештою?
— Це такий чоловік, який товче одне й те саме, поки не переконає тебе.
— Це може забрати чимало часу, — сказав здоровань. — Як для приватного сищика у тебе, звісно, незвичайне, оригінальне мислення. Ти ще з зубами?
— З кількома пломбами у них.
— Ну тобі справді пощастило, друже.
Чоловік на задньому сидінні мовив:
— Гаразд. Наступний поворот — праворуч.
— Слухаюсь.
Хемінгуей повернув седан на вузький розбитий путівець понад горою. Ми проїхали по ній близько милі. Сильно запахло шавлією.
— Тут.
Машина зупинилася. Він нахилився у мій бік і відчинив дверцята.
— Ну що ж, друзяко, приємно було познайомитися з тобою. Але краще більше не повертайся туди, де був. Виходь!
— Звідси йти пішки?
Чоловік на задньому сидінні сказав:
— Швидше!
— Так, звідси далі пішака, друзяко. Тебе це не влаштовує?
— Влаштовує. Адже буде час дещо обмізкувати. Хоча б те, що ви не з лос-анджелеської поліції. Але один із вас поліцейський, можливо, що й другий теж. Як на мене, то ви обидва з Бей-Сіті. От цікаво, чому ви опинилися не на своїй території?
— Чи не важко тобі, друзяко, буде довести це?
— На добраніч, Хемінгуей!
Він не відповів. Ніхто з них не відповів. Я почав вилазити з машини, нахилився вперед і відчув нудоту.
Чоловік на задньому сидінні несподівано зробив блискавичний рух, який я не так побачив, як відчув. Безодня темряви розверзлася переді мною, і я провалився в ту темну безодню.
Розділ 25
Кімната була сповнена диму. Дим висів просто у повітрі, спускаючись тоненькими пасмами, і скидався на прозору тюль, прикрашену дрібними бусинками. І хоча два вікна на дальній стіні були відчинені, дим застиг нерухомо. Я ніколи раніше не бачив цієї кімнати. Вікна були загратовані.
Я немов очманів, в голові жодної думки. Таке відчуття, ніби проспав цілий рік. Але дим заважав мені. Я лежав на спині і думав про нього. Минуло чимало часу, поки зробив глибокий вдих, від чого відчув біль у легенях.
— Пожежа! — зарепетував я і раптом зайшовся сміхом. Не знаю, чого стало так весело, але я лежав на ліжку і реготав. Той сміх мені самому не подобався. То був сміх божевільного.
Невдовзі за стіною протупотіли кроки, в замкову щілину втиснувся ключ, двері відчинилися. Якийсь чоловік заскочив бочком і причинив їх. Права рука його потягнулася до стегна.
Це був невисокий кремезний чоловік у білому халаті. Чорні очі дивилися тупо. Під ними сірими мішками звисала шкіра.
Я повернув голову на твердій подушці і позіхнув.
Він стояв і зло дивився на мене. Права рука напоготові біля стегна. Обличчя аж позеленіло від люті, шкіра посіріла, плескатий ніс нагадував стулки мушлі.