Я зайшов, зачинивши грати на гачок. У кімнаті в кутку ліворуч стояв великий, гарний приймач. Це була єдина коштовна річ. Він був такий новий, що не вписувався в обстановку. Решта — просто мотлох: обідрані старомодні шафи, дерев'яне крісло-гойдалка біля порога, крізь пройму дверей було видно брудний, поплямлений стіл, далі двері вели до кухні. Кілька старих ламп з побляклими абажурами, що колись були яскраві, крикливі, а тепер справляли не веселіше враження, ніж немічні пенсіонери на вулиці.
Жінка сіла у гойдалку, скинула з ніг капці і не зводила з мене очей. Я сів на краєчок канапи і глянув на приймач. Вона помітила мій погляд. Удавана щирість осяяла її обличчя:
— Оце й усе моє товариство, — сказала вона. Потім захихотіла — А що там ще Майк міг накоїти? Не так-то часто мене відвідує поліція.
В її сміхові бриніла п'яна нотка. Я торкнувся спиною чогось твердого, сунув назад руку і витяг порожню пляшку з-під джину. Жінка знову захихотіла:
— Я пожартувала, — мовила вона. — Сподіваюсь, там, де він тепер, безліч дешевих блондинок. Тут їх йому була замало.
— Мене більше цікавить руда, — сказав я.
— Йому, певне, й руда б сподобалася.
Вигляд її вже був не такий розгублений.
— Та мені однаково. Але щось рудої не пригадую.
— Дівчина на ім'я Вельма, — нагадав я. — Забув її прізвище, та воно, здається, було не справжнє. Я шукаю її за дорученням родичів. Ваше кафе на Центральній авеню зараз належить неграм, вони навіть назви не змінили, але там, звісно, ніхто не чув про неї, тоді я згадав вас.
— Чомусь родичі раніше не дуже поспішали розшукувати її, — задумливо мовила жінка.
— Віднайшлися якісь гроші, хоч їх і не вельми багато. Але, як я зрозумів, щоб їх одержати, треба розшукати дівчину. Гроші завжди загострюють пам'ять…
— Випивка теж, — докинула жінка. — Спека сьогодні, га? Ви казали, що ви з поліції? — Хитрі очі, напружене обличчя, нерухомі ноги у чоловічих капцях.
Я взяв порожню пляшку, побовтав. Тоді засунув руку в задню кишеню й витяг пінту «Бурбону». Така сама пляшка сприяла нашій бесіді з негром. Поставив її на коліно.
Очі жінки враз застигли. Потім недовіра майнула на її обличчі, мов у кошеняти, яке не наважується погратися.
— Ви не поліцейський, — промовила вона лагідно. — Ніколи жоден поліцейський не приносив такого питва. Що за жарти, містере?
Вона висякалася у такий брудний носовичок, яких мені ще не доводилося бачити. Погляд її вп'явся у пляшку. Підозра боролася з бажанням випити, але, як це й завжди буває, бажання перемогло.
— Вельма танцювала, співала у кафе. Ви могли її й не знати. Адже ви не часто туди ходили?
Вона не зводила з пляшки своїх зеленавих, слизьких, мов морські водорості, очей. Білим, пошерхлим язиком вона весь час облизувала губи.
— Слухай, чоловіче, це спиртне. — Вона потягла носом повітря. — Мені все одно, хто ти. Але тримай пляшку обережніше, щоб часом не розбити.
Вона підвелася, перевальцем рушила до кімнати, принесла дві брудні склянки.
— Розбавляти нічим. Те, що приніс, оце й усе, — сказала вона.
Я налив їй добрячу порцію, від такої й сам би сп'янів. Вона миттю схопила склянку і проковтнула налите в неї, мов таблетку аспірину. І знову втупилась у пляшку. Я налив їй ще, собі менше. Вона взяла склянку і сіла в крісло-гойдалку. Очі їй затуманилися.
— Пішла, як брехня по селу, — сказала вона. — Ніколи не знаєш, коли тебе розбере. Про що ми балакали?
— Про руду дівчину на ім'я Вельма, яка працювала у вас на Центральній авеню.
— Ага. — Вона випила вдруге. Я підійшов і поставив пляшку біля неї. Вона схопила її. — Угу, так хто ж ви?
Я витяг свою візитку і подав їй.
Вона заворушила язиком і губами, прочитала, що там написано, кинула візитку на стіл, поставила на неї порожню склянку.
— А, приватний детектив. Ви не сказали про це. — Вона посварилася на мене пальцем. — Але ця пляшка засвідчує, що ти попри все непоганий чолов'яга. Що, вчинено якийсь злочин? — Вона налила собі втретє і випила.
Я витяг сигарету, почав її розминати, вичікуючи. Все дуже просто. Коли вона щось знає, то, може, розкаже, а може, й ні.
— Маленька руда красуня, — сказала вона повільно й глухо. — Так, я пам'ятаю її. Співала і танцювала. У неї були гарні ноги, і вона вміла скористатися з цього. Десь вона зникла. Звідки мені знати, де вештаються ці приблуди?
— Ну, я бачу, ви й справді нічого не знаєте, сказав я. — Даруйте, але я не міг не завітати до вас, місіс Флоріан, щоб не запитати. Пригощайтесь віскі. Може, я ще зайду, коли в цьому буде потреба.
— А ви не п'єте, — сказала вона раптом.
Я взяв склянку, почав поволі відпивати, удаючи, що питва там набагато більше.