Мастак замилювати очі, віртуоз у поширенні пліток, людина, чиї візитки знайдено разом із марихуаною у кишені вбитого Маріотта, — ось що то за тип.
Здається, все буде гаразд. Я підняв трубку і попросив телефоністку з'єднати мене з номером у Стілвуд-Хейтсі.
Розділ 15
У трубці почувся різкий неприємний жіночий голос з іноземним акцентом.
— Хелло.
— Можна побалакати з містером Амтором?
— О, ні, на жаль. Мені дуже, дуже шкода. Амтор ніколи не розмовляє по телефону. Я його секретар. Хочете щось передати йому? — повільно, розтягуючи слова, спитала жінка.
— Яка ваша адреса? Мені треба побачити містера Амтора.
— А-а, ви хочете проконсультуватися у нього. Він буде дуже радий. Але містер Амтор дуже, дуже зайнятий. Коли ви хочете побачитися з ним?
— Будь-коли сьогодні.
— А-а, це неможливо, — співчутливо відповіла вона. — Може, на тому тижні. Я подивлюся записи.
— Послухайте, — перервав я її, — облиште записи. У вас є олівець?
— Звісно, в мене є олівець. Але…
— Записуйте. Моє ім'я — Філіпп Марлоу. Адреса: шістсот п'ятнадцять Кагуена-білдінг, Голлівуд. Це на бульварі Голлівуд, поблизу Івара. Номер телефону: Гленв'ю сім тисяч п'ятсот тридцять сім.
Я ще раз по літерах повторив усе.
— Так, містере Марлоу, я записала.
— Мені треба зустрітися з містером Амтором з приводу людини, яку звуть Маріотт. — Я повторив прізвище по літерах. — Це питання життя або смерті. Тому я хочу побачити йога негайно. Розумієте? Негайно! Зараз же.
— Ви дивно розмовляєте, — відповів голос з іноземним акцентом.
— Не дивуйтесь, я завжди так розмовляю. Це дуже неприємна справа, думаю, містер Амтор захоче зустрітися зі мною. Я — приватний детектив. Але не хочу йти у поліцію, поки не зустрінуся з ним.
— А-а, отже, ви з поліції, ні? — Голос став такий холодний, як обід у їдальні.
— Послухайте, — сказав я, — я не з поліції. Ні. Я приватний детектив. Конфіденційна особа. Справа — невідкладна. Передзвоніть мені. У вас є мій номер телефону? Так?
— Сер, у мене є ваш номер телефону. Містер Маріотт… Він захворів?
— Не зовсім. Ви знайомі з ним?
— Ні. Ви сказали, питання життя або смерті. Містер Амтор… він вилікував багатьох…
— Цього разу йому не пощастило, — перервав я її. — Я чекаю на ваш дзвінок.
Поклав трубку і дістав пляшку. В мене було таке відчуття, ніби мене пропустили крізь м'ясорубку. Минуло десять хвилин, коли задзеленчав телефон.
— Амтор зустрінеться з вами о шостій, — сказав той самий голос.
— Чудово. Яка ваша адреса?
— Він надішле по вас машину.
— У мене є своя. Скажіть адресу.
— Він надішле машину, — холодно відказав голос.
У трубці почулися короткі гудки.
Я знову глянув на годинника. Час ще був, принаймні для того, щоб поїсти. Від останньої порції віскі всередині все палало, хоч голоду я не відчував. Запалив сигарету, але присмак у неї був такий, ніби я смалю якусь ганчірку. На протилежній стіні висів автопортрет Рембрандта. Я вклонився йому, взяв капелюха і вийшов з кабінету. На півдорозі до ліфта мене раптом осяяло. Думка звалилася на мене, як цеглина з даху, майже безпричинно. Від несподіванки я змушений був навіть спертися об стіну. Трохи постояв, смикаючи капелюха, і зареготав.
Дівчина, що вийшла з ліфта і прямувала до своєї контори, обпекла мене таким поглядом, що я враз відчув свій хребет, як спущену стрілку на колготках. Я помахав їй, повернувся до контори і зателефонував одному хлопцю, який працював у юридичній конторі, що займалася правами власності на земельні ділянки.
— Чи не можете ви назвати власника тільки за адресою? — спитав я його.
— Звичайно, у нас є спеціальний каталог. Давайте адресу.
— Одна тисяча шістсот сорок чотири, П'ятдесят четверта Західна вулиця. І ще — мені б хотілося знати умови оренди.
— Тоді краще я перетелефоную. Ваш номер?
Він передзвонив хвилин за п'ять.
— Записуйте, — сказав він. — Ділянка номер вісім, квартал два і таке інше. Я не втомлюватиму вас нашими подробицями. Власниця, але за деяких умов, Джессі Пірс Флоріан, вдова.
— Давайте умови, — попросив я.
— В неї не сплачено половину податків, дві заборгованості десятирічної давності за ремонт вулиці, є також боргова заставка на суму дві тисячі шістсот доларів.
— Годі, — перепинив я, — ви хочете сказати, що цього досить, щоб викинути людину через десять хвилин після повідомлення, так?
— Не так скоро, але значно швидше, ніж коли ми маємо справу із заставним будинком. Тут немає нічого дивного, крім суми. Вона завелика порівняно з вартістю сусідніх будівель. Але, може, це новий будинок.
— Навпаки — дуже старий і занедбаний, — відповів я. — Як на мене, п'ятнадцяти тисяч з лишком вистачить, аби купити ділянку разом із ним.
— Справді, дивно. Тому що заставна поновлювалася тільки чотири роки тому.
— О'кей. Кому належить закладна? Якійсь компанії?
— Ні, особі. Ту людину звуть Ліндсей Маріотт, неодружений. Все?
Я не пам'ятаю, що відповів йому, як дякував. Хочу сподіватися, що гречно. Потім довго сидів, утупившись у протилежну стіну.
Раптом мій шлунок нагадав про себе — я відчув голод. Спустився до кафе у «Менсон-Хаузі», з'їв ленч, а тоді пішов на зупинку і взяв свою машину.
Спочатку поїхав на південь, потім на захід уздовж 54-ї Західної авеню. Але цього разу в мене з собою не було чого випити.
Розділ 16
Квартал мав такий самий вигляд, як і раніш. На вулиці — нікого. Тільки два форди, кілька порожніх контейнерів для сміття та курява на розі вулиць. Я повільно проїхав повз будинок номер 1644, зупинився недалеко від нього і почав вивчати сусідні будинки навколо. Потім вийшов з машини і повернувся до будинку. Знов, як і тоді, подивився на пальму і засмічений газон, що їх давно не поливали. Будинок здавався порожнім, але десь-найпевніш це було не так. Крісло-гойдалка так само самотньо стояло на веранді, як і вчора. На доріжці лежав зім'ятий папірець. Я нахилився, підняв його і притис до ноги, щоб розправити. І тут краєчком ока помітив, що у сусідньому будинку гойднулася штора.
Знову ця стара цікава Варвара… Я позіхнув і ще глибше насунув капелюха на лоб. Довгий ніс старої майже розплющився об скло. Над ним стирчало сиве волосся та очі — ох, ці очі! Навіть зі свого місця я їх добре роздивився. Неквапом рушив доріжкою, а очі невідступно стежили за мною. Тоді я повернув до будинку, піднявся дерев'яними сходами і подзвонив. Двері рвучко відчинилися, ніби були на пружині. Переді мною стояла стара, худорлява жінка, з підборіддям, як у кролика. Примружені очі мерехтіли, наче світло на воді. Я підняв капелюха:
— Це ви повідомили поліцію про місіс Флоріан?
Жінка холодно роздивлялася мене — ніщо не минуло її уваги. Навіть ледь помітна дірочка від молі на моєму правому плечі.
— Я не кажу, що то була я, молодий чоловіче. Але й не тверджу, що не я. Хто ви такий? — В неї був різкий, гугнявий голос, наче спеціально призначений для неприємних розмов.