— О, я знаю не так вже й багато, — відповів я.
— Сподіваюся, ви зможете допомогти. — Вона обдарувала мене усмішкою, що прошила мене наскрізь.
Я проковтнув те, що лишилося у келиху, і відчув, як напруження поступово зникає. Місіс Грейл натисла дзвінок, вмонтований у шкіряний підлокітник канапи. Увійшов лакей і за ледь помітним нахилом голови місіс Грейл змішав ще дві порції. Міс Ріордан бавилась ще з першим, а містер Грейл, певно, не пив зовсім. Лакей вийшов.
Ми з місіс Грейл підняли келихи. Вона поклала ногу на ногу, оголивши їх трохи більше, ніж слід.
— Не знаю, чи зможу щось зробити, — повторив я. — Сумніваюся. Найперше мені треба знати усе з самого початку.
— А я певна, що зможете. — Жінка знов усміхнулася до мене: — Чи багато Лін Маріотт розповів вам?
Вона скоса глянула на міс Ріордан, але дівчина думала про щось своє і не помітила її погляду. Тоді місіс Грейл глянула на чоловіка.
— Чи варто тобі слухати все це, любий?
Містер Грейл підвівся, сказав, що був радий познайомитися зі мною, і що він краще полежить, бо не дуже добре себе почуває, і що він сподівається, я вибачу його за це. Він був такий чемний, що мені захотілося узяти його на руки і самому винести з кімнати, щоб якось висловити своє співчуття.
Він вийшов із кімнати, тихо зачинивши двері, наче побоювався потурбувати сплячого. Місіс Грейл подивилася на двері, і на її губах заграла посмішка. Вона підвела на мене очі.
— Розумію, ви цілком довіряєте міс Ріордан. Чи не так?
— Я нікому цілком не довіряю, місіс Грейл, — відповів я. — Просто вона знає про той випадок усе.
— Гаразд.
Жінка зробила кілька маленьких ковтків, а тоді разом випила усе, що лишалося в келиху.
— Остогидло ввічливо сьорбати! — зненацька мовила вона, відсовуючи келиха. — Перейдімо ближче до діла. Ви дуже приємний чоловік, і у вас свій рекет.
— Вам здається, що я маю намір шантажувати вас?
— Ні, зовсім не те. Я хочу спитати, чи багато грошей ви заробляєте? Чи це вам потрібно для самоутвердження?
— Грошей — небагато. Значно більше — неприємностей. Але не менш і задоволення. До того ж завжди є надія, що пощастить розплутати аферу століття.
— А як стають приватними детективами? Ви не маєте нічого проти, якщо я трохи порозпитую вас? Будь ласка, присуньте ближче столика, бо я не можу дотягнутися до випивки.
Я підвівся, присунув ближче столика, де на великій срібній таці стояли пляшки, і вона заходилася готувати ще дві порції. Я ще не скінчив попередньої.
— Більшість з нас — колишні поліцейські. Свого часу я теж працював у окружній прокуратурі, але мене звільнили.
— Певне, що не через некомпетентність, — солодко проказала вона.
— Ні. За те, що часто був нечемний. Вам більше не телефонували?
— Ну-у… — почала вона і красномовно подивилася на Енн Ріордан.
Запала тиша. Енн підвелася, поставила свого майже повного келиха на тацю і звела очі на місіс Грейл.
— Думаю, ваша розмова затягнеться, — сказала вона, — а мені… Щиро дякую місіс Грейл, що знайшли час для розмови. Я не використаю відомостей, що почула. Даю слово.
— Боже мій, невже ви хочете йти? — здивувалась місіс Грейл із ввічливою усмішкою.
Дівчина прикусила нижню губу так, що на мить мені здалося, ніби вона вирішила відгризти її та виплюнути. Потім, певно, вирішила залишити ще на якийсь час.
— Вибачте, але мені вже треба йти. Я не працюю на містера Марлоу. Я просто його друг. На все добре, місіс Грейл.
Блондинка знову розквітла усмішкою.
— Сподіваюсь, ви ще завітаєте. Коли вам буде зручно. — Вона двічі натисла на кнопку. У дверях виріс секретар. Міс Ріордан швидко вийшла з кімнати, двері за нею зачинилися. Ще досить довго місіс Грейл дивилася на них із якоюсь дивною усмішкою.
— Так набагато краще, як ви вважаєте? — спитала вона, по паузі.
Я кивнув головою.
— Можливо, вас цікавить, звідки міс Ріордан так багато знає, якщо вона просто моя приятелька, — почав я. — Вона допитлива дівчина. Якісь факти добула сама. Я маю на увазі інформацію про те, хто ви і хто був власник намиста. Про дещо довідалася випадково. Учора ввечері вона проїжджала повз місце, де вбили Маріотта, помітила світло і спустилася туди.
— О! — вигукнула місіс Грейл, зробивши гримасу і швидко піднявши келих. — Навіть думати про це жахливо! Бідолаха Лін. Щоправда, він був неабиякий мерзотник. А втім, більшість моїх приятелів такі. Але ж померти отак жахливо! — Вона нервово стенула плечима, широко розкриті очі потемнішали.
— Щодо міс Ріордан ви можете не турбуватися. Вона даремно не базікатиме, — заспокоїв я. — Її батько довгий час був шефом поліції у вашому місті.
— Вона казала про це мені. Ви нічого не п'єте.
— П'ю. На свій лад.
— Але у компанії краще це робити однаково. Лін… містер Маріотт розказав вам, як напали на нас?
— Тільки те, що це сталося десь на півдорозі до Тракадеро. Але де саме — не пам'ятав. Троє чи четверо чоловіків.
Жінка нахилила золотаву блискучу голівку.
— Так. Але знаєте, пограбування було якесь дивне. Вони повернули одну обручку, досить коштовну.
— Маріотт казав про це.
— І ще. Я майже ніколи не надівала того намиста. Як-не-як, а, то музейна річ. Думаю, що у світі таких не багато — дуже рідкісний нефрит. Вони вхопилися за нього. Досі не можу збагнути, як вони дізналися, що це коштовна річ. А ви?
— Вони знали, що некоштовних ви не носите. Хто знав, скільки воно коштує?
Місіс Грейл замислилася. За нею приємно було спостерігати. Вона сиділа, так само недбало поклавши ногу на ногу.
— Гадаю, не так вже й мало людей.
— Але ж вони не знали, чи надінете ви намисто того вечора. Хто ж знав?
Вона знизала світло-блакитними плечима, і мені довелося зробити певне, зусилля, щоб очі не повилазили з очниць.
— Моя покоївка. Але в неї і раніше була така змога. До того ж я їй довіряю…
— Чому?
— Не знаю. Просто деяким людям віриш. Приміром, вам.
— А Маріотту?
Її обличчя наче застигло, очі зробилися пильнішими.
— У чомусь — ні. А в чомусь — теж довіряла.
У неї була дуже гарна манера вести бесіду: спокійно, трохи зверхньо, але не грубо. Безумовно, вона вміла будувати фрази.
— Гаразд. Відкиньмо покоївку. А водій?
Місіс Грейл заперечливо похитала головою.
— Того вечора за кермом був Лін. Ми їхали його машиною. Здається, мого водія того дня не було. То був четвер, чи не так?
— Мене з вами не було. Маріотт казав, що це сталося за чотири чи п'ять днів до нашої бесіди. Коли це сталося у четвер, то відтоді минув уже тиждень.
— Справді, тоді був четвер.
Вона потяглася за моїм келихом, її пальці злегка торкнулися моїх. Вони були м'які й ніжні.
— У четвер Джордж вихідний.
Місіс Грейл налила у мій келих добрячу порцію шотландського віскі і додала кілька крапель содової. Тепер у келиху було саме те, що безліч чоловіків мріють пити усе життя, бо від того напою враз хмелієш і втрачаєш розум. Собі вона зробила таке саме.
— Лін назвав вам моє прізвище? — м'яко спитала вона, пильно дивлячись на мене.
— Ні, не схотів.
— Тоді, певно, він дещо дезорієнтував вас щодо часу. То що ж ми маємо? Покоївка і водій відпадають. Я маю на увазі, як можливі співучасники.
— Я їх не виключаю, — відповів я.
— Принаймні я намагаюся, — розсміялася вона. — Далі Ньютон— секретар. Він міг побачити намисто на мені, коли я виходила. Але воно опускається досить низько, а того вечора я наділа палантин з білої лисиці… Ні, думаю, він не міг його побачити.
— Б'юся об заклад, ви були схожі на мрію.
— Ви що? Трохи захмеліли?
— В мене репутація тверезої людини.
Вона відкинула голову і голосно засміялася. За все життя я зустрічав тільки чотири жінки, які вміли сміятися так, лишаючись при тому дуже вродливими. Місіс Грейл була однією з них.