— З Ньютоном усе гаразд, — сказав я. — Такі, як він, не зв'язуються з бандитами. Але це тільки моє припущення. Що ви можете сказати про лакея?
Вона трохи помовчала, щось згадуючи.
— Ні, він мене не бачив.
— Хтось просив вас надіти намисто?
Очі її знову потьмяніли.
— Вам не вдасться обдурити мене, — сказала вона.
Потім нахилилася і заходилася знову наповнювати мого келиха, хоч він ще не спорожнів. Я вивчав витончені лінії її стрункої шиї.
Кілька хвилин ми сиділи мовчки, тоді я промовив:
— Розкажіть усе в деталях. Лише тоді я зможу вам щось сказати.
Вона підсмикнула рукав сукні й подивилася на годинника.
— Я мала бути…
— Хай він почекає.
Очі їй спалахнули. Така вона мені ще більше подобалася.
— Ви хочете, щоб я була відвертішою, ніж треба, — мовила вона.
— Щодо мене, то «більш ніж треба» — не існує. Розкажіть усе про той вечір або накажіть, щоб мене витурили за двері. Або те, або інше. Вирішуйте.
— Вам краще сісти поруч.
— Я про це думаю вже давно. Або, кажучи правду, відтоді, як ви поклали ногу на ногу.
— Ці кляті сукні завжди підстрибують аж до самісінької шиї, — проспівала вона, обсмикуючи сукню.
Я сів поруч на жовту шкіряну канапу.
— А чи не занадто ви спритний? — повільно спитала вона.
Я нічого не відповів.
— І часто ви отак сидите з жінками? — вела вона далі, скоса позираючи на мене.
— Майже ніколи. У вільний час я справжній тібетський чернець.
— А вільного часу у вас зовсім немає, хіба ні?
— Авжеж. Давайте спробуємо зосередитися. Те, що лишилось у наших головах… в моїй голові, краще націльмо на розв'язання однієї проблеми. Скільки ви збираєтесь заплатити мені?
— Оце й справді проблема. Я думала, ви хочете допомогти повернути мені намисто. Хоча б спробуєте.
— Я завжди працюю по-своєму. По-перше, намисто. — Я зробив великий ковток, і віски шибнуло мені в голову так, що я почав хапати повітря. — По-друге: я хочу розслідувати вбивство.
— Але між ними немає нічого спільного. Я маю на увазі, що вбивство — справа поліції, хіба ні?
— Аби не одна обставина. Бідолаха заплатив мені сотню доларів за те, щоб я охороняв його. А я зваляв дурня і тепер почуваю свою провину. Це навіть може примусити мене заплакати. Заплакати?
— Краще випийте.
Уже вкотре вона налила нам випити. Здавалося, що ця рідина впливає на неї так само, як вода на кам'яну греблю.
— Ну то що ми маємо? — спитав я, намагаючись не розплескати віски. — Це не покоївка, не водій, не лакей, не секретар. Давайте далі. Як вас грабували? У вашій оповіді неодмінно будуть такі деталі, яких бракувало у версії Маріотта.
Жінка нахилилась уперед, сперлася підборіддям на долоню. Вона нічого не відповіла, але враз стала серйозною.
— Ми поїхали на вечірку у Брентвуд-Хейтс, а потім Лін запропонував заїхати до Тракадеро. Трохи випити і потанцювати. Так ми і зробили. Але на бульварі Сан-Сет було багато пилюки. Там велися якісь роботи. Тому по дорозі назад Лін поїхав по Санта-Моніці, минули обшарпаний готель «Індіо». Я звернула на нього увагу зовсім випадково: напроти був пивний бар, біля якого стояла машина.
— Тільки одна машина біля пивного бару?
— Так, лише одна. Якийсь дуже зачуханий та сумнівний бар. Коли ми проїхали, та машина рушила за нами, але я не звернула на неї уваги. Чого б це? За кілька кварталів до перехрестя Санта-Моніки з бульваром Аргуелло Лін запропонував їхати іншою дорогою і звернув на якусь фешенебельну вулицю. Невдовзі нас наздогнала якась машина, на повному ходу пролетіла повз нас і мало не врізалася в огорожу. Раптом зупинилась і подалася назад. З неї вийшов чоловік у пальті, шарфі та низько насунутому капелюсі. Я вирішила, що він ішов до нас, щоб вибачитись. Мою увагу привернув білий шарф. Більш я нічого не роздивилася, крім того, що він худий та високий. Коли чоловік наблизився… — пізніше я пригадала, що він ішов так, щоб не потрапити у світло наших фар…
— Звісно. Ніхто не любить, коли на нього світять фарами. Чи не хочете випити? Зараз моя черга пригощати.
Місіс Грейл сиділа, нахилившись. Гарні вигнуті брови, без натяку на фарбу, зійшлися у роздумі над переніссям. Я подав їй келих.
— Цей тип підійшов до дверцят, де сидів Лін, смикнув шарфа, закриваючи обличчя аж до очей, і ми побачили в його руці пістолет, націлений прямо у нас. Він сказав; «Пограбування. Сидіть тихо, інакше — капець!» З іншого боку до машини підійшов ще один.
— Біверлі-Хілс — це чотири квадратні милі з найкращими поліцейськими силами у всій Каліфорнії, — підсумував я.
— Але все це сталося саме там, — відказала вона і пересмикнула плечима. — Вони звеліли мені зняти прикраси і віддати їм сумочку. Все це казав чоловік у шарфі. Той, що стояв з мого боку, взагалі не промовив жодного слова. Я передала прикраси через Ліна. Невдовзі грабіжник повернув одну мою обручку і сумочку. Він попередив, щоб ми не поспішали повідомляти поліцію і страхову компанію, бо має намір запропонувати нам свої послуги. І додав, що їм набагато зручніше працювати прямо з клієнтами і мати свої проценти. Здавалося, він зовсім не поспішає. Потім він ще казав, що вони могли б працювати разом із страховими агентами, але тоді їм довелося б ділитися й з ними. Загалом, він розмовляв як освічена людина.
— Може, то був піжон Едді [8], якого турнули з Чікаго, — підказав я.
Вона лише знизала плечима, помовчала, а тоді повела далі.
— Вони поїхали. Ми повернулися додому, але я наказала Ліну про все мовчати. Наступного дня мені зателефонували. У нас вдома два телефони. Один — із паралельним апаратом, а другий, той, що у моїй спальні, окремий. Так от, телефонували по моєму особистому. Звісно, його не зареєстровано.
— Номер такого телефону можна купити за кілька доларів, — сказав я. — Таке робиться дуже часто. Тому деякі кінозірки міняють номери своїх телефонів майже щомісяця.
— Я сказала тому, хто телефонував, щоб він зв'язався з Ліном, як із моїм посередником, і додала, що коли вони поводитимуться розумно, ми дійдемо згоди. Він погодився, і відтоді, певне, вони якийсь час стежили за нами. Згодом, як ви знаєте, ми зійшлися на восьми тисячах доларів.
— Чи зможете ви впізнати когось із них?
— Звісно, ні.
— Ренделл усе це знає?
— Аякже. Невже ми й далі будемо розмовляти про це? Мені вже набридло, — промовила вона, чарівно всміхнувшись до мене.
— Він якось прокоментував це?
— Можливо, — позіхнула вона, — але я не пам'ятаю.
Я сидів, тримаючи у руках порожній келих, і міркував. Місіс Грейл взяла його, знову наповнила і повернула мені. Я переклав його у ліву, а правою рукою стиснув її ліву: шовковисту, м'яку й теплу руку, руку, що подає надію. У відповідь вона стисла мою. Під шкірою в неї були сильні м'язи. Сильна жінка, а не якась паперова квітка.
— Здається, в нього були якісь міркування, але він нічого не сказав.
— Знаючи все це, можна тільки гадати.
Вона повільно повернула голову і подивилася на мене.
— Ви не хочете прогавити такий шанс? — спитала жінка.
— Як довго ви були знайомі з Маріоттом?
— О, це дуже давнє знайомство. Колись він працював диктором на радіостанції мого чоловіка. Там я й познайомилася з ним і зі своїм чоловіком.
— Знаю. Маріотт жив так, ніби в нього є гроші. Не багатство, а солідні гроші.
— Справді, він щось отримав у спадщину і кинув радіобізнес.
— Ви напевно знаєте, що Маріотт отримав спадщину, чи взнали про це з його слів?
Вона знизала плечима і стисла мою руку.
— О, може, то були не такі вже й великі гроші і Лін міг швидко розтринькати їх.
— Він брав гроші у вас в борг? — спитав я, теж стискаючи її руку.
— О, та ви надто старомодні, — відповіла вона, дивлячись на руку, яку я тримав.
— Просто я на роботі. До того ж у вас чудове віски: не дає геть сп'яніти. Аби не це…
— Авжеж, — сказала вона, забрала свою руку і почала її розтирати. — Ну й хватка у вас… У вільний час… — Вона трохи помовчала. — Звісно, Лін Маріотт був шантажист високого класу і жив за рахунок жінок.