— Що в нього було проти вас?
— Мені треба розказувати?
— Зовсім не обов'язково. Це було б нерозумно.
— А я розкажу, — сміючись, відповіла вона. — Якось я набралася у нього вдома так, що нічого не пам'ятала. А Лін зробив кілька фотографій: я лежу із задертою аж по саму шию сукнею…
— Тварюка! А чи немає у вас під рукою однієї з них? — поцікавився я.
Вона грайливо плеснула мене по руці й ніжно спитала:
— Як вас звуть?
— Філ, а вас?
— Хелен. Поцілуй мене.
Місіс Грейл повільно нахилилась і лягла на мої коліна. Я припав до неї і почав цілувати її обличчя і водночас відчував на своєму легкі, мов дотик крилець метелика, поцілунки. Нарешті знайшов її напіврозкриті губи — жагучі, принадливі.
Двері відчинилися, і до кімнати тихо неквапно увійшов містер Грейл. Я тримав її в обіймах і не встиг нічого вдіяти. Підвів очі, подивився на містера Грейла і скам'янів.
Жінка у моїх обіймах не ворухнулася, навіть не стулила губ. Вона спокійно лежала з трохи замріяним і ледь саркастичним виразом.
Містер Грейл кахикнув.
— Вибачте, будь ласка, — сказав він і не поспішаючи вийшов із кімнати. В його очах я помітив невимовну печаль.
Я відштовхнув її, підвівся, витяг із кишені носовичка і заходився витирати обличчя.
Жінка лежала на канапі, мов нічого не сталося. Сукня високо задерлася, і я бачив нічим не прикриту лінію стегон.
— Хто це був? — хрипко спитала вона.
— Містер Грейл.
— Забудь про нього.
Я відійшов від канапи і сів у крісло, де сидів раніш. Вона теж підвелася, сіла й уважно подивилася на мене.
— Усе гаразд. Він сам усе розуміє. Чого йому ще чекати?
— Гадаю, розуміє.
— Тоді в чім річ? Я ж сказала: усе гаразд. Тобі цього замало? Він хвора людина. Якого дідька…
— Не здіймай галасу. Не люблю галасливих жінок.
Бона взяла сумочку, що лежала поруч, відкрила, витягла маленького носовичка і дзеркальце. Обережно витерла губи.
— Мабуть, ти маєш рацію. Віскі було забагато. Зустрінемось увечері, в клубі «Бельведер». О десятій. — Вона не дивилась на мене і часто й уривчасто дихала.
— Це пристойне місце?
— Власник — Лаерд Брюнет, якого я знаю дуже добре.
— Домовились.
Я почував себе гидко, наче обчистив кишені бідняка.
Місіс Грейл узяла губну помаду, злегка підмалювала губи і підвела на мене очі. Тоді подала дзеркальце. Я подивився на себе і помітив залишки помади. Стерши їх, повернув дзеркальце.
Вона відкинулася назад, щоб я міг бачити її струнку шию, і позирнула на мене з-під опущених вій.
— Ну то як?
— О'кей. О десятій у клубі «Бельведер». Але не вдягайтесь надто розкішно, бо вечірнього костюма в мене немає. У барі?
Не поворухнувшись, вона кивнула.
Я вийшов з кімнати навіть не обернувшись. У холі мене зустрів лакей, суворий, мов Камінний господар, і подав капелюха.
Розділ 19
На алеї, що вела від будинку до воріт, було темно, бо сонце не пробивалося крізь високу живу огорожу. Ворота охороняв уже інший тип — здоровань у звичайному костюмі. Одного погляду було досить, щоб упізнати в ньому особистого охоронця. Він кивнув головою і випустив мене на волю.
Хтось просигналив. Машина міс Ріордан стояла впритул до моєї. Я підійшов і зазирнув у неї. Дівчина здавалася спокійною і саркастичною. Руки у шкіряних рукавичках лежали на кермі. Вона всміхнулася до мене.
— Я чекала на вас. Хоча, певне, це мене не стосується… Що ви думаєте про неї? Що вона робитиме далі?
— Доводитиме до ладу свій туалет. З нею не важко мати діло.
— Вам завжди треба сказати щось бридке, чи не так? — спитала дівчина, спалахнувши. — Часом я просто ненавиджу чоловіків! Літніх, молодих, футболістів, оперних співаків, розкішних мільйонерів, платних танцюристів та неабияких мерзотників, що удають із себе приватних детективів.
— Я здогадуюсь, що розмовляю надто відверто, — невесело усміхнувся я. — Та не я один. Такий наш час. Звідки ви знаєте, що він був платний танцюрист?
— Хто?
— Не придурюйтесь, Маріотт.
— О! Просто здогадалася. Вибачте, я не мала наміру вас ображати. Певна, що коли у вас виникне бажання ще раз порушити її туалет, вам це вдасться без особливих зусиль. Можете бути певні тільки щодо одного — ви спізнилися на виставу. Всі місця продано.
Широка тиха вулиця безтурботно вигрівалася на сонці. Потім з'явилася крита, гарно розфарбована вантажівка. Майже безшумно вона під'їхала до зупинки, пригальмувала і покотила алеєю до будинку. На кузові був напис: «Обслуговування немовлят. Бей-Сіті».
Енн Ріордан нахилилася до мене. По її очах я побачив, що вона ображена. Дівчина випнула трохи задовгу верхню губу, потім знов щільно притисла її до зубів і уривчасто зітхнула.
— Мабуть, вам хочеться, щоб я не сунула носа у чужі діла, чи не так? І щоб не мені, а вам першому щось спадало на думку. Але мені здавалося, що я хоч трохи допомагаю вам.
— Мені не потрібна допомога. А моя допомога — не потрібна поліції. Я аж нічим не можу допомогти місіс Грейл. Вона почастувала мене вигаданою історією про пивний бар та якусь машину, що стояла там, а потім рушила за ними і весь час їхала слідом. Ну й що з того? Якась сумнівна діра на Санта-Моніці. А банда — високого класу. Адже один із них одразу, з першого погляду, зміг впізнати нефритове намисто Фей Цуї.
— А що як йому підказали? — спитала дівчина.
— Не виключено, — відповів я й дістав сигарету. — Але й у цьому разі мені нема що тут робити.
— Навіть розібратися у психології?
— У психології? — перепитав я, вкрай здивований.
— О господи, — спокійно відказала вона. — Я вважала, що ви й справді детектив.
— Ви, певно, думаєте, що я про все можу розповідати? Мені треба зважати на кожен крок. У цього Грейла кишені аж тріщать од грошей. А закон у цьому місті на боці тих, хто його купує. Подивіться, як дивно поводиться поліція. Не висуває ніяких версій, жодної інформації у газетах, жодної цікавості до наївної, сторонньої людини, що сунулася до них з дріб'язковою, а згодом, може статися, дуже важливою інформацією. Замість допомоги від мене жадають лише одного — мовчання. І наказують, триматися якомога далі. Все це мені дуже не подобається.
— Ви стерли з обличчя не всю помаду, — сказала Енн Ріордан. — Але я казала вам зовсім не про це, а про психологію. Ну що ж, на все добре. Мені було цікаво познайомитися з вами. У деякому розумінні.
Я довго дивився услід її машині, потім глянув на протилежний бік вулиці. З бокових дверей будинку вийшов чоловік, що приїхав машиною для обслуговування немовлят у Бей-Сіті. На ньому була така біла, цупка та блискуча форма, що я враз відчув себе чистим від одного погляду на цю форму. В руках він тримав якусь картонну коробку. Я вирішив, що він тільки-но поміняв комусь пелюшки. Чоловік сів у машину і поїхав.
Я зробив те саме і подивився на годинника. Була майже п'ята година, коли я вирушив до бульвару Голлівуд. Але їхав я не сам — разом зі мною було шотландське віскі, яким мене так охоче частували. Певне, тому я почав балакати сам до себе.
— Є дуже гарна та приємна дівчина. Знахідка для того, хто небайдужий до гарних дівчат.
Мені ніхто не відповів.
— Але ж я ними не цікавлюсь.
І знов я не почув відповіді.
— О десятій вечора у клубі «Бельведер», — нагадав я.
У відповідь пролунало:
— Тьху!
Мені здалося, що останнє кинув я сам.
Я дістався до контори близько шостої. В будинку було зовсім тихо. Друкарська машинка за стіною вже не цокотіла. Я запалив люльку і став чекати.
Розділ 20
Спочатку я відчув запах індіанця. Відчув раніше, ніж пролунав дзвінок. Я відчинив двері кабінету і побачив постать, немов відлиту з бронзи, що стояла у проймі дверей. Великий, з огрядним тулубом і широкими плечима, він був схожий на голодранця.