— Шановний містере Марлоу, — холодно промовив він. — Я не бовдур. У мене дуже делікатна професія. Я знахар. Тобто я роблю те, чого не можуть досягти легкодухі лікарі. Мені завжди загрожує небезпека через таких людей, як ви. Тому я хочу знати, яка саме небезпека чатує на мене.
— Досить тривіальна. Чого ще від мене чекати, чи не так?
— Навряд чи вона взагалі існує, — ввічливо відказав він і якось по-чудернацькому поворухнув лівою рукою. Це привернуло мою увагу. Потім він повільно опустив руку на білого столика і задивився на кулю. Тоді звів свої бездонні очі і склав руки.
— Ви чуєте?..
— Чую носом, — відповів я і глянув ліворуч.
Індіанець сидів на третьому білому стільці біля чорної оксамитної стіни.
Поверх одягу на ньому була біла спецівка. Він сидів нерухомо, заплющивши очі і трохи відкинувши голову, ніби давно вже куняв. На його темне вольове обличчя падала густа тінь.
Я озирнувся на Амтора. Він ледь помітно усміхався.
— Б'юся об заклад, що від цього у високопоставлених вдів випадають штучні щелепи. Що ж він робить за справжні гроші — сидить у вас на колінах та співає французьких пісень? Амтор зробив нетерплячий рух:
— Прошу ближче до суті.
— Минулої ночі Маріотт найняв мене, щоб поїхати з ним і віддати гроші якимось бандитам. Місце зустрічі призначали вони. Мене оглушили. Коли я отямився, Маріотта уже було вбито.
Обличчя Амтора здавалося незворушним. Він не зойкнув, не поліз на стінку. Але як на нього, реакція була бурхлива. Він випростав руки, склав їх по-іншому. Куточки рота ледь помітно опустилися. І він застиг, наче кам'яний лев перед публічною бібліотекою.
— Цигарки було знайдено в нього, — додав я. Він холодно глянув на мене.
— Але, як я розумію, їх знайшла не поліція. Бо поліції там ще не було.
— Вгадали.
— Сто доларів, — почав він лагідно, — звісно, замало.
— Це залежить від того, що ви хочете на них купити.
— Ті цигарки з вами?
— Одна є. Але що з того. Як ви сказали, ваші візитки можуть потрапити до будь-яких рук. Мені просто цікаво дізнатися, чому вони опинилися там. Може, у вас є якісь здогадки?
— Ви були добре знайомі з містером Маріоттом? — спитав він.
— Зовсім ні. Але в мене виникли деякі міркування. Вони виникли самі по собі…
Амтор легенько постукав по білому столику. Індіанець усе ще куняв, опустивши підборіддя на широкі груди. Важкі повіки були щільно заплющені.
— До речі, ви ніколи не зустрічалися з місіс Грейл, яка мешкає у Бей-Сіті?
Він неуважно кивнув:
— Так. Я лікував її мовні центри. Вона трохи заїкалася.
— Ви добре з нею попрацювали, — підтвердив я. — Вона балакає зараз не гірше од мене, ніякого натяку на заїкання.
Це його не здивувало. Він і далі постукував по столику. Я прислухався, бо це постукування мені не сподобалося, певне, тому, що нагадувало код. Він кинув постукувати, розвів руками і відхилився назад.
— І що мене вразило, так це те, що всі одне одного добре знають, — сказав я. — Місіс Грейл теж знайома з Маріоттом.
— Як ви про це дізналися? — неквапом спитав він.
Я не відповів.
— Вам доведеться повідомити поліцію про ті цигарки?
Я знизав плечима.
— Ви, певно, здивовані, чому я досі не викинув вас звідси? — люб'язно спитав він. — Індіанець міг би скрутити вам в'язи, як черешок. Але ви, здається, собі на умі. От я і розмірковую. Шантаж — виключаю. Бо це нічого не дасть. У мене багато друзів. Проте є люди, які сплять і бачать, щоб очорнити мене. Психіатри, сексологи, невропатологи, маленькі, гидкі людці з гумовими молоточками, книжковими полицями, заповненими літературою про різні нервові захворювання. І, звісно, всі вони — лікарі. А я — знахар. Як на вашу думку?
Я спробував не зводити з нього своїх очей. Але це було марно. Я відчув, що у мене пересохли губи і я їх облизую.
Він ледь помітно знизав плечима.
— Не смію засуджувати вас за те, що ви маєте намір це приховати. Звісно, слід добре помізкувати. Але мушу сказати, що ви людина набагато розумніша, ніж я думав… Я теж інколи помиляюся. Втім…
Він трохи нахилився і поклав руки на молочну кулю.
— По-моєму, — сказав я, — Маріотт шантажував жінок. І був навідником у зграї мисливців за коштовностями. Але хтось підказував йому, з якими жінками слід познайомитися. Він знав, куди і коли вони їздять і коли повертаються, мав з ними близькі стосунки, ставав полюбовником, примушував їх прикрашатися коштовностями і кудись із ним їхати, а тоді непомітно підходив до телефону і повідомляв молодчикам, де вони мають чатувати.
— Ага, — сказав Амтор. — Ось як ви собі уявляєте Маріотта і мене. Це ганебно.
Я нахилився до нього, між нашими обличчями було не більше фута.
— Ви займаєтесь рекетом. Розцяцьковуйте свої візитки як вам заманеться, але все одно то рекет. Йдеться не просто про візитки, Амторе. Як ви сказали, їх можна знайти скрізь. І марихуана тут ні до чого. Ви б не займалися такою дешевинкою — не з вашою вдачею. Але на зворотному боці кожної візитки, на перший погляд чистому, є ледь помітні записи.
Він похмуро всміхнувся, я ледве вловив ту усмішку, і розвів руками над молочною кулею.
Світло згасло. Кімнату огорнула темрява.
Розділ 22
Я стрімко підвівся, відкинув ногою табурет і вихопив пістолет із наплічної кобури. Але все було марно. Хоч моє пальто було розстебнуте, я діяв надто повільно. Навіть якби встиг вистрелити, то все одно б запізнився.
Звідкись долинув ледь чутний запах землі. У цілковитій тиші індіанець ударив мене під дих і розвів мої руки в боки. Потім почав підводити мене. Я міг би вихопити пістолет і влаштувати стрілянину, але в цьому не було сенсу. Моїх друзів поблизу не було. Я дав йому змогу забрати мій пістолет, але ухопив його зап'ястя. Вони були слизькі, і їх важко було втримати. Він дихав на мене неприємним запахом, наче з помийної ями. Одним ударом посадив мене і закинув назад мою голову. Тепер він тримав мої зап'ястя, а не я його. Миттю викрутив мені руки за спину і гострим, як каменюка, коліном уперся в спину. Він гнув мене. Мене можна зігнути, я не міська вежа. Він далі гнув мене. Я спробував закричати, але все даремно. Я не міг дихнути. Індіанець повалив мене і зробив «ножиці». Я опинився в лабетах.
Його руки вп'ялися в мою шию. Я ще й досі прокидаюсь уночі, відчуваючи ті руки на своїй шиї і сморід індіанця. Відчуваю одчайдушну боротьбу, і поразку, і маслянисті пальці, які впиваються в мене. Тоді підводжуся з ліжка, випиваю спиртного і вмикаю радіо.
Я був майже мертвий, коли світло спалахнуло знову. Воно було криваво-червоне, певне, тому, що кров залила мені очі. Пропливло чиєсь обличчя, якась рука обережно обшукала мене. Але інші руки й далі тримали мою горлянку. Хтось неголосно промовив:
— Нехай трохи ковтне повітря.
Пальці послабилися. Я спробував звільнитися від них. Чимось блискучим мене вдарили по щелепі. М'який голос знову сказав:
— Постав його на ноги!
Індіанець підвів мене, притулив до стіни, тримаючи за викручені руки.
— Дилетант, — м'яко промовив голос, і якась блискуча тверда річ ударила мене по обличчю. Побігла тепла цівка. Я лизнув її, вона відгонила залізом і сіллю.
Рука обшарювала мої кишені. Сигарети були вийняті і розламані. Але все це відбувалося як у тумані.
— Було три цигарки? — спитав лагідно голос, і блискуча річ знову вдарила по щелепі.
— Три, — сковтнув я.
— Де ж решта?
— У столі, в моєму офісі.
Блискуча річ ударила мене знову.
— Ти, певно, брешеш, але я можу довідатися.
Мої ключі замерехтіли переді мною блискучими лелітками.
Голос мовив:
— Подуши його ще трохи.
Залізні пальці вп'ялися в мою горлянку. Індіанець підтягнув мене до себе, я знову відчув сморід і тверді м'язи його живота. Мені вдалося схопити його палець, котрий я намагався викрутити.