Голос м'яко сказав:
— Диви, він ще пручається.
Блискуча річ знову майнула у повітрі, вдарила мене по щелепі, скорше по тому, що від неї лишилося.
— Облиш його, він уже приборканий, — сказав голос.
Важкі сильні руки відпустили мене. Я похитнувся, ступив крок і випростався.
Переді мною стояв Амтор, усміхаючись ледь помітно, майже замріяно. В тонкій гарній руці він тримав пістолет. Дулом торкався моїх грудей.
— Я міг би вбити тебе, — сказав він. — Але що за сенс у цьому? Маленька брудна людина у малому брудному світі. Аби тобі ще трохи тями, хоча ти все одно будеш такий самий. Хіба ні? — Він посміхнувся так гарно.
З останніх сил я вдарив по цій посмішці.
Удар був непоганий. Він похитнувся, з ніздрів заструміла кров. Він опанував себе, випростався і знову звів пістолет.
— Сідай, дитинко, — запросив він лагідно. — Я чекаю гостей. Дуже добре, що ти вдарив мене. Це мені на руку.
Я намацав білий табурет, сів і поклав голову на білий столик, поруч із молочною кулею, яка випромінювала м'яке світло. Я поглядав на неї збоку. Світло вражало мене. Чудове світло. Чудове м'яке світло.
Навколо панувала тиша. Мені здалося, що я заснув, із скривавленим обличчям на столику, а стрункий гарний диявол із моїм пістолетом у руці дивився на мене і посміхався.
Розділ 23
— Гаразд, — сказав здоровань. — Тепер можеш його облишити.
Я розплющив очі й випростався.
— Ходімо звідси, друзяко.
Я підвівся, хоч був якийсь наче сонний. Ми кудись вийшли. Потім я здогадався, що то приймальня, оточена з усіх боків вікнами. За ними панувала темрява.
Та ж сама жінка з обручками сиділа за столом. Поруч неї стояв якийсь чоловік.
— Сідай сюди, друзяко.
Він штовхнув мене на стільця. Це був гарний зручний стілець, але від сидіння на ньому мені не полегшало. В жінки, за столом був нотатник, з якого вона голосно читала. Похилого віку, маленький на зріст чоловік із сивими вусами слухав її з кислим обличчям.
Амтор стояв біля вікна і дивився на лінію океану за вогнями пірса, кудись далеко за горизонт. Потім зиркнув на мене в півоберту, і я помітив, що кров уже змита з його обличчя, але ніс став удвічі більший, ніж тоді, коли я уперше побачив його. Я криво усміхнувся.
— Тобі, смішно, друзяко?
Я глянув на того, хто промовив ці слова, хто стояв переді мною і штовхнув мене на стільця. То був обвітрений парубок, що важив до двохсот фунтів, із гнилими зубами і ніжним голосом циркового закликальника. Він був міцно збитий, спритний і, певно, їв сире м'ясо. Примусити його шукати п'ятий куток — дурне діло. Він був із тих поліцейських, які щовечора залюбки вдаються до свого кийка замість того, щоб читати молитви. Але очі в нього були добродушні.
Він стояв переді мною, розставивши ноги, тримаючи в руці мого розкритого гаманця, і дряпав його нігтем великого пальця, наче йому подобалося псувати речі. Навіть дрібні речі, якщо не було нічого іншого під рукою. Але, мабуть, обличчя він псував з неабияким задоволенням.
— Отже, приватний сищик, друзяко! З великого гидкого міста? Дріб'язковий шантаж?
Капелюх його було зсунуто на потилицю. Каштанове брудне волосся на лобі потемнішало від поту. Веселі очі виблискували промінчиками. Горло моє наче переїхав коток. Я помацав його. Клятий індіанець. Пальці в нього мов із легованої сталі.
Смаглява жінка скінчила читати й згорнула нотатник. Літній невисокий чоловік із сивими вусами кивнув і став позаду здорованя, який розмовляв зі мною.
— З поліції? — спитав я, потираючи підборіддя.
— А ти як думав, друзяко?
Поліцейський гумор. Сивовусий косив на одне око і здавався підсліпуватим.
— Не з Лос-Анджелеса, — сказав я, дивлячись на нього. — Там з таким оком його б нізащо не тримали.
Здоровань подав мені гаманця. Я зазирнув усередину. Всі гроші були на місці. І всі візитні картки. Я здивувався. Нічого не зникло.
— Скажи нам що-небудь друзяко, — промовив здоровань. — Щось таке, щоб нам припало до душі.
— Поверніть мені пістолет.
Він трохи нахилився вперед і задумався. Це його зачепило за живе.
— Ти хочеш свого пістолета, хлопче? — Він глянув на сивовусого: — Він хоче свого пістолета.
І знову до мене:
— А навіщо він тобі, хлопче?
— Я хочу вбити індіанця.
— О, так ти хочеш убити індіанця, хлопче?
— Саме так.
Здоровань знову глянув на вусатого.
— Цей хлопець занадто настирний. Він хоче вбити індіанця.
— Чуєш ти, Хемінгуей, не повторюй всього, що я кажу.
— Я думаю, що хлопець збожеволів, — сказав здоровань. — Щойно назвав мене Хемінгуеєм. Як ти вважаєш, він з'їхав з глузду?
Сивовусий відкусив кінчик сигари і промовчав.
Високий вродливий чоловік біля вікна повільно обернувся і спокійно сказав:
— Я думаю, він просто психопат.
— Не можу зрозуміти, чому він назвав мене Хемінгуеєм. Мене звуть не Хемінгуей.
Чоловік похилого віку сказав:
— Я пістолета не бачив.
Вони подивилися на Амтора. Той відповів:
— Він у мене. Я дам його вам, містере Блейн.
Здоровань нахилився до мене і спитав:
— За що ти мене обізвав Хемінгуеєм?
— Тут присутні дами.
Здоровань знову випростався.
— Ну ти бачиш, — Він глянув на вусатого.
Вусатий кивнув, повернувся і вийшов з кімнати. Амтор вийшов слідом за ним.
Зависла тиша. Чорнява жінка похмуро дивилася на свій стіл.
Здоровань глянув на мою праву брову і здивовано похитав головою. Двері знову відчинилися, повернувся вусатий. Він звідкись узяв мого капелюха і подав мені. Зі своєї кишені вийняв мій пістолет і теж віддав. За його вагою я зрозумів, що пістолет розряджено. Я засунув його під пахву і підвівся.
Здоровань мовив:
— Ходімо звідси. Думаю, трохи свіжого повітря допоможе тобі отямитися.
— О'кей, Хемінгуей.
— Він торочить своє, — сказав здоровань сумно. — Називає мене Хемінгуеєм, незважаючи на присутність дам. Чи не здається тобі, що в нього в голові щось зсунулося?
— Поспішайте, — зауважив вусатий.
Здоровань узяв мене під руку, і ми рушили до ліфта. Двері ліфта розчинилися, і ми увійшли.
Розділ 24
Ми з'їхали до самого низу, пройшли довгим вузьким коридором і вийшли чорним ходом. Надворі повітря було чисте, свіже, з моря пливли пасма туману. Я глибоко вдихнув. Здоровань усе ще тримав мене під руку. Біля будинку стояла машина — звичайний темний седан із приватними номерами.
Розчинивши передні дверцята, здоровань промовив вибачливим тоном:
— Це машина далеко не твого класу, друзяко. Але ковток повітря має підбадьорити тебе. Тобі це буде корисно. Ми не збираємося робити нічого такого, щоб тобі не сподобалося.
— А де індіанець?
Здоровань заперечно ледь-ледь похитав головою і підштовхнув мене в машину. Я опинився на передньому сидінні праворуч.
— О так, індіанець, — сказав він. — Ти збирався вбити його стрілою з лука. Так за їхнім законом. Він із нами в машині, позаду.
Я озирнувся: на задньому сидінні нікого не було.
— Три чорти, його тут немає! — здивувався здоровань. — Хтось, мабуть, його вкрав. Не можна нічого лишати в замкненій машині.
— Швидше! — наказав сивовусий, вмощуючись на задньому сидінні.
Хемінгуей обійшов довкола машини і кинув своє черево за кермо. Машина рушила.
Ми поїхали униз алеєю, оточеною кущами дикої герані. З моря дув холодний вітер. Зірки були десь високо-високо. Вони німували.
В кінці алеї повернули на бетонну і, не поспішаючи, поїхали далі.
— Чого ж ти без машини, друзяко?
— Амтор присилав свою по мене.
— З якого дива, друзяко?
— Певно, дуже хотів мене побачити.
— Він хлопець сумлінний. Усе ретельно перевіряє.
Хемінгуей сплюнув у віконце, зробив плавний поворот, і машина сама покотилася вниз схилом.
— Амтор казав, що ти телефонував йому, хотів закинути гачок. От він і вирішив, що слід подивитися, що ти за цяця. Тому і прислав свою машину.