— А може, ще зателефонував своїм знайомим поліцейським, аби мені не добиратися додому самому, — сказав я. — О'кей, Хемінгуей!
— Ну от, знову ти верзеш казна-що. До речі, у містера Амтора диктофон під столом і секретарка усе записує. Коли ми прийшли, вона зачитувала запис містеру Блейну, який тут із нами.
Я озирнувся і глянув на містера Блейна. Він миролюбно курив сигару, наче вдома, і не звертав на мене уваги.
— Бісова секретарка, — сказав я, — тільки папір переводить.
— Може б, ти нам краще розповів, навіщо ти хотів зустрітися з ним? — ввічливо запитав Хемінгуей.
— Ти маєш на оці те, що в мене ще лишилося від моєї фізії?
— Ну ми зовсім не такі хлопці, — відповів Хемінгуей з широким жестом.
— Ти знаєш Амтора досить добре, чи не так, Хемінгуей?
— Містер Блейн знає його. Що ж до мене, то я тільки виконую накази.
— Хто такий містер Блейн зрештою?
— Джентльмен на задньому сидінні.
— А хто він такий, окрім джентльменства на задньому сидінні?
— Боже, та містера Блейна знають усі.
— Ну годі, — сказав я, раптом відчувши сильну втому.
Відчутнішими стали мовчання, повороти, стрімка стрічка бетонки, глибшою темрява, виразнішим біль.
Здоровань мовив:
— Зараз, коли ми в чоловічому товаристві і серед нас немає жінок, у нас обмаль часу, щоб з'ясовувати, що ти там робив, але оцей твій Хемінгуей мене справді дратує.
— Затичка, — сказав я. — Стара, стара затичка.
— Хто цей Хемінгуей, зрештою?
— Це такий чоловік, який товче одне й те саме, поки не переконає тебе.
— Це може забрати чимало часу, — сказав здоровань. — Як для приватного сищика у тебе, звісно, незвичайне, оригінальне мислення. Ти ще з зубами?
— З кількома пломбами у них.
— Ну тобі справді пощастило, друже.
Чоловік на задньому сидінні мовив:
— Гаразд. Наступний поворот — праворуч.
— Слухаюсь.
Хемінгуей повернув седан на вузький розбитий путівець понад горою. Ми проїхали по ній близько милі. Сильно запахло шавлією.
— Тут.
Машина зупинилася. Він нахилився у мій бік і відчинив дверцята.
— Ну що ж, друзяко, приємно було познайомитися з тобою. Але краще більше не повертайся туди, де був. Виходь!
— Звідси йти пішки?
Чоловік на задньому сидінні сказав:
— Швидше!
— Так, звідси далі пішака, друзяко. Тебе це не влаштовує?
— Влаштовує. Адже буде час дещо обмізкувати. Хоча б те, що ви не з лос-анджелеської поліції. Але один із вас поліцейський, можливо, що й другий теж. Як на мене, то ви обидва з Бей-Сіті. От цікаво, чому ви опинилися не на своїй території?
— Чи не важко тобі, друзяко, буде довести це?
— На добраніч, Хемінгуей!
Він не відповів. Ніхто з них не відповів. Я почав вилазити з машини, нахилився вперед і відчув нудоту.
Чоловік на задньому сидінні несподівано зробив блискавичний рух, який я не так побачив, як відчув. Безодня темряви розверзлася переді мною, і я провалився в ту темну безодню.
Розділ 25
Кімната була сповнена диму. Дим висів просто у повітрі, спускаючись тоненькими пасмами, і скидався на прозору тюль, прикрашену дрібними бусинками. І хоча два вікна на дальній стіні були відчинені, дим застиг нерухомо. Я ніколи раніше не бачив цієї кімнати. Вікна були загратовані.
Я немов очманів, в голові жодної думки. Таке відчуття, ніби проспав цілий рік. Але дим заважав мені. Я лежав на спині і думав про нього. Минуло чимало часу, поки зробив глибокий вдих, від чого відчув біль у легенях.
— Пожежа! — зарепетував я і раптом зайшовся сміхом. Не знаю, чого стало так весело, але я лежав на ліжку і реготав. Той сміх мені самому не подобався. То був сміх божевільного.
Невдовзі за стіною протупотіли кроки, в замкову щілину втиснувся ключ, двері відчинилися. Якийсь чоловік заскочив бочком і причинив їх. Права рука його потягнулася до стегна.
Це був невисокий кремезний чоловік у білому халаті. Чорні очі дивилися тупо. Під ними сірими мішками звисала шкіра.
Я повернув голову на твердій подушці і позіхнув.
Він стояв і зло дивився на мене. Права рука напоготові біля стегна. Обличчя аж позеленіло від люті, шкіра посіріла, плескатий ніс нагадував стулки мушлі.
— Знову закортіло в гамівну сорочку? — посміхнувся він.
— Я чудово себе почуваю, Джеку. Краще не може бути. Добре виспався. Мені навіть щось наснилося. Де це я?
— Там, де тобі й слід бути.
— Схоже, що це чудове місце, — сказав я. — Гарні люди. Прекрасна атмосфера. Думаю, що мені найкраще трохи поспати.
— Так, це буде найкраще, — відповів він невдоволено.
Він вийшов. Двері хряснули, клацнув замок. Кроки віддалилися.
З димом він нічого не зробив — димова завіса так само висіла серед кімнати. Дим не розсіювався, не плив, не рухався. Кімнатою гуляв вітерець, його я відчував на своєму обличчі, але на дим це не впливало. Він здавався сірим павутинням, сплетеним тисячами павуків. Я дивувався, як це їм вдалося всім разом так спрацюватися.
Байкова піжама така, як у муніципальній лікарні. З одежі — тільки найнеобхідніше, з цупкої, грубої тканини. Комірець натирав шию. Все ще боліло горло. Я став дещо згадувати. Помацав рукою свою шию. Жили боліли. Клятий індіанець. О'кей, Хемінгуей! Отже, ти хочеш бути детективом, заробляти великі гроші. Дев'ять простих уроків. Нам видадуть значка. За додаткових п'ятнадцять центів ми вишлемо тобі бандаж од грижі, коли ти надірвешся на роботі.
Дуже боліло горло, але пальці, якими я обмацував шию, вже не відчували нічого. Вони були, наче гроно бананів. Я подивився на них. Оце так пальці. Нічого собі. Наче надіслані по пошті. Вони могли б прибути зі значком та бандажем. І з дипломом.
Була ніч. За вікнами чорно. Скляна порцелянова куля звисала посередині стелі на мідних ланцюжках і випромінювала світло. Довкола мерехтіли оранжеві і блакитні квадратики. Я втупився у них очима. Я стомився від диму. Коли я на них дивився, вони починали відкриватися, мов маленькі ілюмінатори, і звідти визирали маленькі голівки, але живі, як у крихітних, живих ляльок. Серед них був чоловік у спортивній шапочці, з червоним носом, пухнаста блондинка у капелюшку, худорлявий чоловік з краваткою-метеликом, схожий на офіціанта в кафе на набережній. Він одкрив рота і спитав: «Вам м'ясо з кров'ю чи засмажене, сер?»
Я заплющив очі, міцно стулив повіки, а коли розплющив, то побачив тільки звичайний порцеляновий абажур на трьох мідних ланцюжках.
Дим, як і раніше, нерухомо висів у повітрі. Я узяв кінчик грубого простирадла, витер піт занімілими пальцями, які були надіслані мені по пошті із заочної школи після дев'яти уроків, половина авансом «Поштова скринька 2468924, Седар-Сіті, штат Айова». Збожеволів. Геть з глузду з'їхав.
Сів на ліжко і тільки через якийсь час спромігся опустити ноги на підлогу. В ступнях закололо наче голками. Мадам галантерея, ліворуч… Супервеликі англійські шпильки, праворуч… Ноги почали відчувати підлогу. Я підвівся. Страшенно важко вставати. Нахилився, важко дихаючи, узявся за бильця ліжка, коли пролунав голос, наче з-під ліжка: «У тебе біла гарячка… біла гарячка… біла гарячка».
Я почав ходити, похитуючись, мов п'яний. На маленькому білому емальованому столику між двома загратованими вікнами стояла пляшка віскі. У ній було десь половина, і, здається, напій був непоганий. Попри все у світі чимало добрих людей. Ти можеш прискіпливо критикувати вранішню газету, штовхати ногою сусіда в кінотеатрі, відчувати себе розчарованим і нікчемним, глузувати з політиків, але все одно у світі багато чудових людей. Хоча б взяти того парубка, який залишив тут півпляшки віскі. У. нього серце велике, як стегна у Мей Вест [10]. Я дотягнувся до пляшки, узяв її своїми все ще онімілими руками і підніс до рота. Мені здалося, що я піднімаю за один кінець висячий міст через затоку Золоті Ворота.
Я поспіхом зробив великий ковток. І дбайливо поставив пляшку на місце, облизуючи віскі з підборіддя.
10
Мей Вест — відома голлівудська актриса 30-х років, ім'ям якої названо надувний рятувальний жилет, танк із двома баштами тощо.