Віскі мало якийсь дивний смак. Поки я усвідомлював, що то за смак, помітив раковину у кутку. Саме нею я й скористався, бо мене знудило. Ох і важко ж мені було.
Час минав у приступах нудоти, запаморочення І тваринних звуках над раковиною.
Коли все минуло, я дошкандибав до ліжка й ліг горілиць. Так і лежав, важко дихаючи, і стежив за димом. Дим був якийсь невиразний. Може, це знову щось у мене з очима. Раптом він зовсім зник. А світло з порцелянового абажура різко окреслило кімнату.
Я знову сів на ліжку. Під стіною біля дверей стояв важкий дерев'яний стіл. Крім дверей, через які увійшов чоловік у білому халаті, були ще одні двері. Мабуть, у клозет. І, певно, мої речі там. Підлогу вкривав лінолеум із сірими і зеленими квадратами. Білі стіни. Чиста кімната. Ліжко, на якому я сидів, було вузьке, залізне лікарняне ліжко, але нижче за звичайні, по боках товсті шкіряні ремені із застібками, якими пристібують людей за руки і ноги.
Я вже відчував усе своє тіло, біль у голові, горлі й руці. Що сталося з рукою, я згадати не міг. Закачав рукав піжами і тупо задивився на руку. Від ліктя до плеча її вкривали цятки уколів.
Наркотики. Мене кололи наркотиками. Мене кололи наркотиками, щоб угамувати. Може, й скопаломіном [11], аби розв'язати язика. Надто багато наркотиків як для одного разу. От чому, долаючи той стан, я трусився весь і марив. Одні марять, інші — ні. Все залежить від організму.
Ось звідки й цей дим, і ті маленькі голівки навколо світильника, й голоси, і божевільні думки, і ремені, й онімілі пальці, і ноги. Віскі, певно, залишились від 48-годинного лікування алкоголіків. Вони поставили ту пляшку навмисно неподалік, щоб я дістав своє сповна.
Я підвівся, мене хитнуло майже до протилежної стінки. Змушений був знову лягти і дихати обережно досить довго. Я весь тремтів і потів. Маленькі краплини поту скочувалися з лоба аж до рота. Я злизував їх по-дурному язиком. Знову сів, спустив ноги і став на підлогу.
— О'кей, Марлоу, — мовив крізь зуби. — Ти міцний хлопець. Залізний чолов'яга, шести футів, сто дев'яносто фунтів чистої ваги без одягу, коли поголений. Сильні м'язи і поки що свої щелепи. Май це на увазі. Двічі підривали твоє здоров'я. Душили тебе. Били тебе по-дурному по щелепі пістолетом. В тебе всадили стільки наркотиків і тримали тебе тут, поки ти не став схожий на танцюристу мишу… А тепер давай подивимося, як ти зробиш найпростіше — натягнеш штани.
Я знову ліг на ліжко.
Час минав. Не знаю, скільки минуло. У мене не було годинника. Але цей час стрілками годинника зміряти не можна.
Я сів, мені усе почало набридати. Підвівся і почав ходити. Нічого собі прогулянка, яка змушує твоє серце плигати, як навіженого кота. Краще лягти і знову заснути. Краще якийсь час ні на що не звертати уваги. Ти не у формі, хлопче. О'кей, Хемінгуей, я знесилений! Я не зміг би дитини подужати.
Що ж робити. Я ходив. Я впертий. Я виберуся звідси.
Я знову ліг на ліжко.
За четвертим разом стало трошки краще. Перетнув кімнату туди й назад двічі. Підійшов до раковини, відкрив кран, нахилився і напився води просто з долоні. За кілька хвилин знову випив. Мені враз полегшало.
Я ходив, ходив, ходив.
Півгодини ходіння, мої коліна ще тремтіли, але голова була ясна. Я випив ще води. Багато води. Мені хотілося волати на весь світ, поки я її пив.
Знову ліг на ліжко. Це було чудове ложе, наче з пелюсток троянди. Це було найпрекрасніше у світі ліжко, наче ліжко Керол Ломбард [12]. Але, певно, і для неї воно б було занадто м'яке. Я у своєму житті не пам'ятаю такого блаженства: чудова м'яка постіль, міцний сон, заплющені очі, і легке дихання, і темрява, і чудові подушки…
Я ходив.
Вони будували піраміди, і втомилися, і поставили їх, і добували каміння для того, щоб мати бетон для Боулдер Дем. І вони будували усе те, і приносили воду у Сонячну Південну Долину, і зробили всесвітній потоп.
Я через все це проходив. Мене не можна було турбувати.
Я облишив ходити. Я був готовий з кимось побалакати.
Розділ 26
Шафа у стіні була замкнена. Важкий стілець — надто важкий. Але усе так зроблено навмисно. Я зірвав простирадла, обмацав ліжко та стягнув матраца на один бік. Під ним була панцирна сітка, яка кріпилася з обох сторін спіральними пружинами з чорного блискучого металу близько дев'яти дюймів завдовжки. Я заходився біля однієї з них. Це була найважча робота, яку я коли-небудь виконував. Невдовзі з моїх пальців точилася кров, але пружина була у мене в руках. Я трохи погойдав нею — баланс чудовий. Така вона була важка.
Коли я остаточно упорався, то глянув на пляшку віски, що стояла в іншому кінці кімнати. Але тієї ж миті згадав, що зі мною було, і облишив про неї думати.
Випив води, трохи спочив, сидячи просто на голій сітці, тоді підійшов до дверей, притис губи до щілини у дверях і закричав:
— Пожежа! Пожежа! Горимо!
Чекав не довго, але з приємністю. Нарешті почув, як важко тупотить коридором охоронець, як він розлючено встромляє ключа у замок та відмикає його.
Двері рвучко розхачнулися, а я розпластався по стіні якраз за ними. Цього разу він не ховав кийка — чудової, невеликої зброї біля п'яти дюймів завдовжки, вкритої коричневою шкірою. Його очі втупилися у розібране ліжко, він почав здивовано оглядати кімнату.
Я захихотів і зненацька вдарив його. Влучив прямо біля вуха. Він заточився і впав на коліна. Я ударив його двічі, і він застогнав. Тоді я витяг з його безсилої руки кийка. Він жалісно заскиглив.
Я вперся коліном в його обличчя так, що коліно заболіло. А чи боляче було його обличчю, він мені не сказав, лише хрипів і стогнав. Я огрів його кийком, і він затих.
Тоді я вийняв ключа, замкнув двері зсередини і обшукав його. У нього були ще якісь ключі, один з них од стінної шафи, де висів мій одяг. Я переглянув кишені: з гаманця зникли гроші. Я знову підійшов до чоловіка у білому халаті. За свою роботу він отримує надто багато грошей. Обшукавши його, ледве затягнув на ліжко, поприв'язував руки та ноги і запхав мало не ярд простирадла йому у рота. Ніс в нього був зламаний. Довелося довго чекати, поки я пересвідчився, що він може дихати з цим кляпом.
Мені було шкода його. Звичайнісінького трудягу, яких багато. Такі міцно тримаються за своє місце і щотижня одержують свої чеки. Певно, в нього є жінка і діти. Дуже погано, бо єдине, чим він заробляв на життя, був кийок. Це несправедливо. Я поставив пляшку з віскі з домішаним туди наркотиком так, щоб він міг до неї дотягнутися. Тоді, коли йому пощастить звільнити руки.
Поплескав його по плечу. Я мало не плакав над ним.
У стінній шафі висіла уся моя одежа. Навіть наплічна кобура та пістолет, з якого витягли обойму. Тремтячими пальцями, увесь час позіхаючи, я натягнув на себе одяг.
Чоловік на ліжку «відпочивав». Я не став його турбувати і замкнув двері.
Моя колишня кімната виходила у широкий тихий коридор, де було ще троє зачинених дверей. З-за них не долинало ані звуку. Килим кольору червоного вина посередині коридора був такий само мовчазний, як і увесь будинок. У кінці коридора розташовувався хол, за ним ще один зі старомодними сходами з білими дубовими поручнями, які, плавно вигинаючись, вели до ледь освітленого холу унизу з двома внутрішніми скляними дверима. Мозаїчну підлогу тут вкривали товсті килими. Світло проникало крізь не щільно зачинені двері. Навколо сторожка тиша.
Старий будинок. Один із тих, яких вже більше ніхто не будує. Певно, він розташований на затишній вулиці із заплетеною трояндами альтанкою та великою кількістю квітів перед фасадом: елегантна, прохолодна і спокійна споруда під яскравим каліфорнійським сонцем. А що там усередині — нікого не цікавить, аби мешканці його не зчиняли галасу.
Я вже підняв ногу, щоб ступити на сходи, коли почув, як хтось кашляє. Мене наче відкинуло назад, і я побачив напіввідчинені двері в другому коридорі, що теж виходив до холу. Навшпиньках проминув коридор і сторожко притиснувся до напіввідчинених дверей. На килим біля моїх ніг падало світло. Я чекав. Знов почув кашель — глибокий, що мав вириватися з великих грудей. Він лунав заспокійливо й мирно. На якого дідька мені той кашель? Єдине, що мені слід зробити, — зникнути з цього будинку. Але кожен, хто міг бути у тій кімнаті з напіввідчиненими дверима, цікавив мене. Може, там та людина, заради якої не гріх і зняти капелюха. Я ще трохи посунувся уперед і став на самому краєчку освітленого кола, коли зашурхотіла газета. Я побачив частину кімнати, умебльованої не як камера, а як справжня кімната. На темному бюро лежав капелюх і кілька журналів. На вікнах — мережані гардини, гарний килим.
12
Керол Ломбард — знаменита голлівудська кіноактриса 30-х років, яка знімалася у фільмах про життя вищого світу.