Пружини ліжка важко зарипіли. Могутній хлопець, як і його кашель. Обережно, кінчиками пальців прочинив двері ще на дюйм чи два. Нічого не сталося. Ніщо і ніколи не рухалося повільніше, ніж моя голова, що зазирнула усередину. Тепер я бачив усю кімнату: ліжко, людину на ньому, попільничку, по вінця повну недопалків. Вони були і на нічному столику, і на килимі. З десяток пожмаканих, подертих газет розкидано на ліжку. Одну тримали здоровенні руки, перед здоровенним обличчям. Я бачив волосся над краєм газети. Темне — майже чорне, кучеряве — суцільна шапка волосся. Під волоссям — смуга білої шкіри. Газета трохи відхилилася. Я затримав подих, але людина на ліжку не підвела очей.
Йому слід було поголитися, здається, він завжди цього потребував. Я бачив його раніше. То було на Центральній авеню, у негритянському кафе «Флоріан». Я бачив його у кричущому костюмі, з білими завбільшки з бейсбольний м'ячик для гольфу гудзиками на піджаку та зі склянкою віскі у руці. Я бачив його з армійським кольтом, який здавався іграшкою у його долоні, бачив, як він невимушено проходить крізь розтрощені двері. Я бачив деякі зразки його роботи — вона була виконана на совість.
Він знову закашляв, ворухнувся на ліжку, смачно позіхнув і потягнувся до пожмаканої пачки сигарет, що лежали на нічному столику. Одна з них опинилася у нього в роті, спалахнув вогник, ніздрі випустили кільця диму.
— А-а, — видихнув він, і газета знову затулила його обличчя.
Я тихенько повернувся до холу. Здається, містер Лось Меллой був у надійних руках. Я спустився сходами униз. Із-за майже зачинених дверей долинало чиєсь бурмотіння. Я чекав почути у відповідь інший голос, але його не було. Отже, розмовляли по телефону. Я підійшов впритул до дверей і прислухався. То був низький голос, суцільне бурмотіння. До мене не долинуло нічого, що б мало якийсь сенс. Нарешті я почув, як поклали трубку, і у кімнаті запала тиша.
Настав час зникнути звідси, щоб бути чимдалі. Тому я відчинив двері й повільно ступив до кімнати.
Розділ 27
Це був середній за розміром кабінет, обставлений з професійною акуратністю. Книжкова шафа з грубезними томами за скляними дверцями. На стіні — аптечка першої допомоги. За склом — білий емальований стерилізатор, у якому кип'ятяться голки і шприци. За широким столом, на якому лежали прес-пап'є, бронзовий ніж для розрізання паперу, підставка для ручок і нотатників для записів, задумливо сидів, обхопивши руками голову, чоловік у білому халаті.
Між розчепіреними жовтими пальцями я побачив волосся кольору вологого піску, воно було таке прилизане, що здавалося намальованим на його черепі. Я ступив ще три кроки, щоб він зміг побачити хоча б мої черевики. Голова підвелася, з пергаментного обличчя на мене подивилися глибоко запалі водянисті очі.
Чоловік розвів руки, ніби безпомічно, але жест був хитрий. Він хотів дотягнутися до дзвінка на кінці столу.
Я ступив ще два кроки і погрозив йому пружиною, але його пальці й далі просувалися до краю столу.
— Дзвінок, — проказав я, — нічим вам не зарадить. Вашого помічника я поклав у ліжко.
Він примружив очі:
— Ви були дуже хворі, сер. У дуже поганому стані. Я б не рекомендував вам поки що підводитися.
— Приберіть праву руку! — наказав я і різко вдарив пружиною, вона скрутилася, як поранена змія.
Обійшов навколо стола, усміхаючись, хоч радіти не було чого. Звісно, в шухляді стола лежав пістолет. У них завжди у шухлядах лежать пістолети, але вони завжди користуються ними занадто пізно, якщо взагалі користуються. Я дістав його. Це був автоматичний пістолет 38-го калібру. Не такий гарний, як у мене. Але я міг скористатися його обоймою. У шухляді більше нічого не було. Я почав розряджати його пістолет.
Він совався на місці. Його глибоко запалі очі були сумні.
— Може, у вас під килимом є ще одна кнопка, — вів я далі. — І дзвінок пролунає в кабінеті начальника поліції. Радив би не торкатися її. Бо протягом години я буду дуже небезпечний. Той, хто наважиться увійти у ці двері, — ляже в труну.
— Кнопки під килимом немає, — відповів він. В голосі відчувався ледь помітний акцент.
Я витягнув обойму з його пістолета і порожню з свого і поміняв їх.
У дверях був замок на пружині. Я спиною штовхнув їх, вони зачинилися, і я почув, як клацнуло. Я засунув ще засув.
Повернувшись до стола, сів на стілець. Зібрав останні свої сили.
— Віскі, — сказав я.
Він почав шарити довкола.
— Віскі, — повторив я знову.
Він підійшов до аптечки, дістав пласку пляшку з зеленою гербовою етикеткою на ній і склянку.
— Дві склянки, — наказав я. — Одного разу я вже пробував ваше питво, будь воно неладне.
Він приніс дві склянки. Відкоркував пляшку і наповнив їх.
— Ви перший, — велів я.
Він ледь усміхнувся і узяв одну.
— Ваше здоров'я, сер. За його рештки.
Він випив. Я теж потягнувся за пляшкою і поставив її біля себе. Випив. Чекав, поки тепло розіллється по тілу. Серце моє калатало, але невдовзі заспокоїлося.
— У мене було марення, — почав я. — Якесь дурне видіння. Верзлося, наче мене прив'язано до ліжка, нашпиговано наркотиками і замкнено в палаті з гратами на вікнах. Я вкрай ослаб. Я спав. Я нічого не їв. Я був безпомічний. Мене вдарили по голові і привезли кудись, щоб отаке зробити зі мною. Навіщо стільки клопоту? Адже я не така поважна особа.
Він мовчав і далі розглядаючи мене. Його очі були сповнені легкої задуми, немов він вирішував сам для себе, скільки ще мені жити.
— Коли я прокинувся, кімнату заповнив дим, — вів я далі. — Галюцинації, подразнення зорового нерву, чи як це там у вас називається… Я закричав, і чоловік у білому халаті увійшов і погрозив мені кийком. Мені довелося витратити багато часу, щоб підготуватися і забрати кийка в нього. Заразом і ключі, і свій одяг, і навіть свої гроші з його кишені. І ось я тут. Зовсім здоровий. Ви щось сказали?
— Я не промовив жодного слова, — відповів він.
— Чекаю, коли ви це зробите, — сказав я. — Оця річ, — я змахнув пружиною, — може переконати вас. Мені довелося позичити її в одного хлопця.
— Будь ласка, негайно віддайте її мені, — промовив він із якоюсь дивною усмішкою. Так посміхається кат, який завітав до твоєї камери, щоб зняти мірку для шибениці. Трохи дружня, трохи поблажлива і водночас насторожена. Ця усмішка могла б сподобатися, якби в тебе були шанси ще пожити.
Я вклав пружину в його ліву руку.
— Тепер пістолет, — сказав він лагідно. — Ви були дуже хворі, містере Марлоу. Думаю, мені не доведеться наполягати, щоб ви знову лягли у ліжко.
Я уважно дивився на нього.
— Я лікар Сондерборг і не допущу ніяких вільнощів. — Він поклав пружину перед собою на стіл. Усмішка у нього була натягнута, як у замороженої риби. Його пальці ворушилися, як вмирущі метелики.
— Пістолет, будь ласка, я наполягаю…
— Котра година, лікарю?
Він глянув на мене трохи здивовано. У мене був годинник, але зараз він стояв.
— Близько півночі, а що?
— Який сьогодні день?
— Мій любий, сер. Звісно, неділя. Вечір.
Я сперся об стіл і намагався тримати пістолет досить близько від нього, щоб він міг спробувати забрати його.
— Отже, минуло понад сорок вісім годин. Без сумніву, в мене були галюцинації. Хто привіз мене сюди?
Доктор дивився на мене, а його ліва рука посувалася до пістолета.
— Не зліть мене, — попередив я. — Не змушуйте мене позбуватися своїх бездоганних манер і вишуканої мови. Скажіть, як я сюди попав?