— Я мав це розповісти. Даруйте, грубий мій стиль. Ну й що з того?
— Але той елегантний психіатр звичайнісінький першокласний злодій. Він підшуковує клієнтуру, все обмізковує й тоді посилає бандитів відбирати коштовності.
— Ви справді так думаєте?
Вона втупилась у мене. Я прикінчив свій келих із спиртним. Вона кинула на мене миттєвий погляд.
— Звісно, я так думаю, і ви так думаєте.
— Думаю, що все трохи складніше.
Її усмішка була люб'язна й водночас трохи іронічна.
— Пробачте, я на мить забула, що ви детектив. Усе справді має бути трохи складніше, адже нескладні справи не роблять честі.
— Однак все-таки складніше, — повторив я.
— Гаразд. Я слухаю.
— Не знаю чому, але я певен цього. Можна мені ще випити?
Вона підвелася.
— Раджу вам хоч інколи пити воду, аби було що посилати до біса.
Вона підійшла й взяла мій келих.
— Зважте, це буде останній.
Вийшла з кімнати, і до мене долинув дзенькіт об келих кубиків льоду. Я заплющив очі, слухаючи ті звуки. Мені не слід було сюди приходити. Аби вони знали про мене стільки, скільки я про них, вони б неодмінно прийшли. Ото була б буча. Ото була б бійка.
Вона повернулася, тримаючи в холодних пальцях холодний келих. Торкнулася моїх пальців. Я притримав її пальці, а тоді повільно відпустив, як це буває уві сні, коли прокидаєшся від сонячних променів.
Вона зашарілася, повернулася до свого стільця й довго вмощувалась на ньому. Запалила сигарету, спостерігаючи, як я п'ю.
— Амтор досить жорстокий чоловік, — сказав я. — Але я не і думаю, щоб він був мозковим центром тієї ювелірної зграї. Втім, я можу й помилятися. Аби це був він, то не думаю, щоб я вийшов живий з тієї лікарні. Проте йому є чого боятися. Він, власне, й не сердився, поки я не став теревенити про тайнопис.
Вона підозріло глянула на мене.
— Невже там щось було?
— Може, й було, але я не читав, — усміхнувся я.
— Оригінально задумано ховати в мундштуках цигарок відомості, які знеславлюють людину. Ти згоден? Припустімо, що їх би ніколи не знайшли…
— Думаю, річ у тім, що Маріотт чогось боявся. Аби з ним сталося, ці візитки неодмінно були б знайдені. Поліція мала його ретельно обшукати, от що мене хвилює. Якщо Амтор пройда, я б у нього нічого не знайшов.
— Ти певен, що Амтор убив його, чи це твоє припущення? Адже те, що Маріот знав про Амтора, не має ніякого відношення до вбивства.
Я відкинувся на спинку крісла, допив келих і удав, що обдумую, киваючи головою.
— Але пограбування коштовностей має зв'язок з убивцею. Тому можна припустити, що Амтор причетний до пограбування.
В її очах промайнув ледь помітний смуток:
— Я певна, тобі зараз кепсько. Чи не хочеш лягти.
— Тут?
Вона спалахнула і міцно стулила уста.
Це була ідея. Я вже не дитина. Хто в чорта стежитиме, що я роблю, де і як.
Я відставив келиха й підвівся.
— У мене зараз приступ делікатності, — сказав я. — Чи не підкинеш мене до зупинки таксі, коли ти не дуже втомилася?
— Ти справжній йолоп, — кинула вона сердито. — Тебе побили мало не до смерті, накололи бозна-якими наркотиками, і я думала, що тобі треба добре виспатися, щоб прокинутися свіжим, бадьорим, бути знову детективом.
— Я посплю згодом.
— Тобі місце в лікарні, клятий бовдуре.
Я стенув плечима.
— Слухай, — сказав я. — У мене сьогодні не дуже свіжа голова, але я думаю, що мені не слід довго у тебе затримуватись. Я нічого не доведу тим людям. Чогось я їм не до вподоби. Хоч би що я сказав, усе суперечитиме закону. А закон у цьому місті, здається, добряче прогнив.
— Це чудове місто, — різко кинула вона, затамувавши подих. — Ти не можеш судити…
— О'кей, це прекрасне місто. За злочинністю може зрівнятися хіба що з Чікаго. Ви можете прожити там довго і не наштовхнутися ні на один пістолет. Звісно, воно теж чудове місто. Там не більше гангстерів, ніж у Лос-Анджелесі. Але можна підступно купити лише частину великого міста. Таке ж містечко можна купити цілком, з усім начинням. От у чім різниця. Тому я змушений іти.
Вона підвелася й притислась до мене підборіддям.
— Ти підеш негайно спати, просто зараз. У мене вільна спальня, ти можеш йти туди і…
— Обіцяєш зачинити двері?
Вона спалахнула й прикусила губу.
— Часом мені здається, що ти незвичайна людина, — сказала вона. — А інколи, що ти якийсь непотріб.
— Хоч би ким я був — відвези мене туди, де можна взяти таксі.
— Ти зостанешся тут, — наполягала вона, — ти ще не одужав, ти хворий.
— Я не такий хворий, щоб з мене витягати те, що ти хочеш взнати, — кинув я в'їдливо.
Вона вибігла з кімнати так швидко, що за два кроки була вже в холі. Коли повернулася до кімнати, була вже не в домашньому одязі, а в вовняному пальті поверх недбало надітого костюма. І без капелюшка на голові, волосся розпатлане, мов у божевільної. Вона відімкнула бічні двері й розчахнула їх, вийшла і лунко задріботіла до гаража. Почувся приглушений звук — то піднімались двері гаража. Гупнули дверцята машини і з грюком зачинились знову. Загарчав стартер, завівся мотор, і фари освітили відкриті скляні французькі двері у вітальню.
Я взяв зі стільця свого капелюха, вимкнув світло і побачив у французьких дверях автоматичний американський замок. На мить озирнувся, перш ніж зачинити двері. Це була чудова кімната. Це була б чудова кімната, аби ходити у ній в домашніх капцях.
Я зачинив двері. Маленька машина пригальмувала біля мене. Я обійшов її ззаду й сів.
Міс Ріордан везла мене додому, зла і з міцно стиснутими губами.
Усю дорогу вона вела машину, як фурія. Коли я вийшов з машини перед своїм під'їздом, вона холодно сказала:
— На добраніч! — розвернула свою маленьку машину посеред вулиці і зникла, перш ніж я дістав із кишені ключі.
Вхідні двері зачиняються об одинадцятій. Я відчинив їх і опинився в під'їзді, де завжди стояв затхлий запах. Ліфтом піднявся на свій поверх. Тьмяне світло ледь освітлювало сходи. Біля дверей стояли пляшки з молоком. Навколо була сонна тиша.
Я відчинив двері своєї квартири, зайшов, понюхав її запах, стоячи біля дверей, тоді увімкнув світло. Хатній запах, запах пилу і тютюнового диму, запах помешкання, де живе чоловік і хоче жити й далі.
Я роздягнувся й ліг. Мене мучили нічні кошмари, і я прокидався весь у поту. Але вранці я знову був у формі.
Розділ 29
Я сидів на ліжку й думав, що треба вставати, але ще не міг наважитися. Почувався я не дуже добре, але й не так погано, як мав би, не почувався геть розбитим. Боліла голова, вона була велика й гаряча, сухий язик схожий на наждак, горло стискало, а до щелепи не можна було доторкнутися. Втім, у мене бували рани значно болючіші.
Був сірий туманний ранок, хоч і не теплий, але такі провіщають теплу погоду. Я насилу підвівся й потер під грудьми, де й досі тягнуло після вчорашньої нудоти. З лівою ногою все гаразд. Болю в ній вже не відчував. Я копнув ногою ліжко.
Я все ще гнув прокльони, коли раптом пролунав різкий стукіт у двері, такий настирний, коли хочеться прочинити двері на два дюйми, кинути щось соковите, зневажливе й грюкнути дверима перед носом того, хто це робив.
Я прочинив трохи більше, ніж на два дюйми. Там стояв лейтенант карного розшуку Ренделл в коричневому габардиновому костюмі й фетровому капелюсі з пласкою круглою тулією й загнутими крисами. Чистенький, випрасуваний та урочистий, він вороже дивився на мене.
Тоді злегка штовхнув двері, і я відступив. Він зайшов, причинив їх, озирнувся.
— Шукаю вас два дні, — сказав, обнишпоривши кімнату очима. На мене він не дивився.
— Я був хворий.
Він перетнув кімнату пружною ходою. Його набріолінене сиве волосся ясніло, капелюха він тепер тримав під пахвою, руки в кишенях. Як для поліцейського, він не був дуже дебелий. Вийнявши руку з кишені, він обережно поклав капелюха на купу журналів.
— Був, але не тут, — констатував він.
— У лікарні.