— В якій?
— Психіатричній.
Він сіпнувся, наче дістав ляпаса, й почервонів.
— Ще зарано для таких жартів.
Я не відповів. Закурив сигарету й сів на ліжко.
— Певно, таких, як ви, там не виліковують, — кинув він. — Можливо, в'язниця б навернула до розуму.
— Я був хворий і ще навіть не пив кави. Тому марно чекати від мене справді дотепного гумору.
— Я радив вам не сунути свого носа.
— Але ви ж не бог і навіть не Ісус Христос. — Я зробив другу затяжку. Десь унизу відчув порожнечу. Але ця вже була легша.
— Ви навіть не уявляєте, як багато клопоту я міг би вам завдати.
— Безсумнівно.
— Ви знаєте, чому я цього ще не зробив?
— Угу.
— Чому? — Він подався уперед, ніби тер'єр — з тим настороженим кам'яним поглядом, якого всі вони рано чи пізно набувають.
— Тому що не могли мене розшукати.
Він відхилився й похитався на підборах. Його обличчя прояснішало.
— Я думав, ви хочете ще щось сказати, — мовив він. — Аби ви це зробили, я змушений був би провчити вас добряче.
— Двадцять мільйонів доларів вас би не злякали? Але вам могли наказати.
Він важко дихав крізь ледь розтулені уста. Повільно витяг із кишені пачку сигарет, зірвав обгортку. Пальці його злегка тремтіли. Узяв у рот сигарету й попрямував до журнального столика по сірники. Довго прикурював і поклав сірника в попільничку, а не кинув на підлогу, затягнувся.
— Я дав вам пораду по телефону позавчора, — сказав він, — позавчора, у четвер.
— У п'ятницю.
— Так, у п'ятницю. Але ви не послухали мене. Не можу зрозуміти чому. Щоправда, тоді я ще не знав, що ви приховали докази. Я лиш рекомендував заходи, які могли б зарадити в цій справі.
— Які докази?
Він дивився на мене мовчки.
— Не відмовитеся від кави? — спитав я. — Може, тоді подобрішаєте.
— Ні, не хочу.
— А я хочу.
Я підвівся, щоб іти на кухню.
— Сядьте! — уривчасто кинув він.
Але я пішов на кухню, налив води у чайник і поставив його на плитку. Напився холодної води з-під крана, тоді ще. Я повернувся, зупинився у дверях, подивився на нього, в руці у мене була третя склянка води. Він сидів у тій самій позі. Від сигаретного диму утворилася густа завіса. Він втупився у підлогу.
— Що поганого у тому, що я завітав до місіс Грейл, коли вона запросила мене? — поцікавився я.
— Я кажу не про це.
— Але ж ви з цього почали!
— Вона по вас не посилала. — Він підвів очі, вони ще були ворожі. Він все ще пік раків. — Ви нав'язалися до неї, розказали про скандал і практично встряли у цю халепу.
— Смішно. Як я пам'ятаю, ми про справу взагалі не говорили. Я нічого такого в історії, що вона розповіла, не помітив. Я маю на оці, нічого такого, про що б я мав мовчати. Так давайте на чистоту. І, звісно, вона вам про це вже все розказала:
— Авжеж. Та пивна в Санта-Моніці — справжнє кубло. Але що з того. Я даремно змарнував там час. Готель напроти теж паскудний заклад. Але й там нема тих, хто нам потрібний. Самі дешеві покидьки.
— Вона сказала вам, що я нав'язався до неї?
Він трохи опустив очі:
— Ні.
Я усміхнувся:
— Може, кави?
— Ні.
Я пішов на кухню, заварив каву, чекав, поки осяде гуща. Ренделл стовбичив у кухонних дверях.
— Як мені відомо, ця зграя мисливців за коштовностями діє в Голлівуді і навколо нього, — сказав він, — вже років із десять. Але цього разу вони зайшли занадто далеко. Вбили людину. І, здається, я знаю чому.
— Ну що ж, коли злочин вчинили вони і ви зможете їх викрити, це буде перше розкрите вбивство, а знищували бандити людей не раз відтоді, як я живу тут. Я можу згадати й описати принаймні дюжину таких вбивств.
— Ви дуже люб'язні, Марлоу.
— Поправте мене, якщо я помиляюсь.
— Під три чорти, — кинув він роздратовано. — Ваша правда. Кілька справ було закрито для звітності, засуджені були підставні особи. Якісь покидьки взяли на себе вину високопоставлених осіб.
— Може, все-таки кави?
— Вип'ю в тому разі, якщо ви будете зі мною відверті і розмовлятимете без крутійства.
— Спробую, але не обіцяю викладати усі свої здогадки.
— Я можу без них обійтися, — сказав він в'їдливо.
— Гарний на вас костюм.
Він зашарівся.
— Цей костюм коштує двадцять сім п'ятдесят, — сіпнувся він.
— О боже, який вразливий поліцейський! — покепкував я і пішов до плити.
— Пахне чудово. Як ви її готуєте?
— За французьким рецептом. Зерно грубого помолу, ніяких фільтрів. — Я дістав цукор із шафи й вершки з холодильника.
Ми сіли один проти одного в закутку.
— Хвороба, лікарня — то вигадка?
— Ні. Зі мною сталася невеличка пригода у Бей-Сіті. Мене відвезли туди. Щоправда, не до в'язниці, а до приватної лікарні для наркоманів і п'яниць.
Він замислився:
— Бей-Сіті, ге? Вам подобаються важкі дороги, Марлоу, чи не так?
— Не те, щоб до душі. Мені просто довелося бути там. Раніше нічого подібного зі мною не траплялось. Я двічі пошився у дурні, вдруге мене бив якийсь поліцейський чи, може, він удавав, що поліцейський. Били моїм же пістолетом, а могутній індіанець мало не задушив мене. Непритомного вкинули до наркологічної лікарні, зачинили там, і якийсь час я був, напевно, пристебнутий до ліжка. Я не можу цього нічим довести, але на лівій руці досить гарна колекція слідів од уколів.
Він задивився на край столу.
— У Бей-Сіті, — проказав він повільно.
— Назва міста — як пісня. Пісня з брудної ванни.
— Що ви там робили?
— Мене завезли туди поліцейські. Я поїхав у Стілвуд-Хейтс, щоб побачити одну людину. Це у Лос-Анджелесі.
— Ту людину звуть Жюль Амтор, — неголосно проказав Ренделл. — Чому ви приховали цигарки?
Я дивився в свою чашку. От несосвітенний дурень.
— Мені це здалося дивним. Той «екстра»-портсигар у Маріотта, цигарка з марихуаною в ньому. Їх виготовляють десь у Бей-Сіті, вони зовсім не схожі на російські цигарки — з порожнім мундштуком і паперовим чубуком із тютюном та наркотиком.
Він підсунув до мене порожню чашку, і я наповнив її. Його очі обмацували моє обличчя — зморшку за зморшкою, пору за порою, — наче магічні окуляри доктора Торндайка чи кишенькова лупа Шерлока Холмса.
— Ви мусили мені сказати, — докірливо сказав він, сьорбнув кави й витер губи отороченою серветкою. — Але про цигарки я все одно довідався. Дівчина мені розповіла.
— До дідька! — сказав я. — У цій країні вже нічого не можна собі дозволити. Завжди жінки…
— Ви подобаєтеся їй, — промовив Ренделл тоном ввічливого агента ФБР із кінофільмів — із легким смутком і водночас мужньо. — Її батько був дуже чесний поліцейський. Тому втратив роботу. Не треба про неї так. Ви їй подобаєтесь.
— Гарна дівчина, але то не мій тип.
— Вам не до вподоби гарні? — Він знову закурив, відігнав долонею дим від обличчя.
— Мене захоплюють дівчата, які бували в бувальцях, затяті грішниці.
— Вони вас здадуть у хімчистку, — сказав Ренделл байдуже.
— Авжеж. А де я по-вашому тепер? Як ви називаєте те, чим ми зараз займаємось?
Він усміхнувся, певно, вперше за день. Очевидно, він дозволяє собі не більше чотирьох усміхів.
— Не багато я від вас довідався, — сказав він.
— Я підкинув вам гіпотезу, ви, мабуть, швидше, ніж я, перевірите її. Цей Маріотт шантажував жінок, місіс Грейл щось таке казала мені. Але він займався ще чимось. Він був навідником у зграї, що полює за коштовностями. Він бував в світі, вибирав жертви і створював ситуацію. Він вибирав жінок, знайомився з ними щонайближче. Припустімо, що це було за тиждень до четверга. Це цілком імовірно. Аби Маріотт сам не вів машину, то він не повіз би місіс Грейл у Трок, або водій повіз додому їх іншою дорогою, не мимо того пивного бару, тоді пограбування б могло й не статися.
— За кермом міг бути й водій, — сказав Ренделл, — але це нічого б не змінило. Водій не підставлятиме свою голову за дев'яносто в місяць. Але багато таких пограбувань Маріотт не зміг би організувати, почалися б балачки.