На третьому поверсі було трохи світліше й чистіше, але це зовсім не означає, що там було світло й чисто. У самому кінці коридора я побачив двері з написом: «Джон Уокс. Шеф поліції. Вхід».
Усередині, за низькою дерев'яною загородкою, сидів поліцейський у формі і клацав на друкарській машинці двома пальцями, інколи допомагаючи собі ще й великим. Він узяв мою візитку, позіхнув і сказав, що зараз доповість. Потім неохоче почалапав до дверей з темного дерева, на яких було написано: «Джон Уокс. Шеф поліції. Стороннім вхід заборонено». Невдовзі поліцейський повернувся і відчинив дверцю у загородці. Я пройшов до кабінету — прохолодного, великого, з вікнами, що виходили на три сторони. Дерев'яний письмовий стіл був досить далеко, зовсім як у кабінеті Муссоліні. Щоб наблизитися до нього, треба було подолати неабияку відстань по блакитному килиму. І поки відвідувач ішов, власник кабінету мав досить часу, щоб уважно його роздивитися.
Я підійшов до столу, де стояла ще одна табличка з блискучим рельєфним написом: «Джон Уокс. Шеф поліції». Гадаю, що отепер мені вдасться запам'ятати це прізвище. Я подивився на того, хто сидів за столом: нічого спільного із сільським простачком у ньому не було.
Шеф поліції мав вигляд загартованого у сутичках важкоатлета з коротким світлим волоссям і рожевим черепом, що просвічував крізь волосся, з маленькими неситими очима. Важкі повіки над ними весь час рухалися. На ньому був жовто-коричневий костюм, світло-коричнева сорочка, краватка та діамантова обручка на пальці. Шпилька, що прикрашала вилогу його костюма, теж виблискувала дрібними діамантами. З верхньої кишеньки, як і належить, стирчали три кінчики крохмального носовичка. Але висунуті вони були трохи більше, ніж треба.
У товстій руці він тримав мою візитку. Спочатку прочитав написане, тоді перевернув іншим боком, де нічого не значилося. Потім заходився читати знов. Нарешті поклав її на стіл і притис бронзовою мавпочкою, яка правила йому за важіль для паперів, наче побоювався загубити візитку.
Шеф тицьнув мені здоровенну рожеву долоню. Ми поручкалися, і він вказав на стільця.
— Сідайте, містере Марлоу. Гадаю, ви тут у справі. Чим можу допомогти?
— У мене дрібна неприємність, шеф. Аби ви схотіли, то могли б усунути її за хвилину.
— Неприємність, — задумливо мовив він, — дрібна неприємність…
Він відвернувся, схрестив товсті ноги і замислено втупив погляд у велике вікно. Це дало мені змогу роздивитися фільдеперсові шкарпетки ручної роботи, важкі англійські черевики, шкіру яких наче вичинено у портвейні. Вартість його одягу — те, що я бачив, і те, чого я не міг побачити — сягала, без вмісту його гаманця, півтисячі доларів. Певно, він одружився на жінці з грошима.
— Неприємність, — лагідно промимрив він. — Але у нашому невеликому місті ми занадто мало про це знаємо, містере Марлоу. Наше місто невелике, але дуже-дуже пристойне і чисте. Ось я дивлюся через вікно на захід і бачу Тихий океан. Чи є у світі щось чистіше за нього?
— Ні, шеф, — підтвердив я.
Два гральних пароплави, які погойдувалися на хвилях за межами тримильної зони, він наче не помітив. Я теж промовчав. Шеф довірливо нахилився до мене.
— Ось я дивлюся у північні вікна і бачу ділову колотнечу бульвару Аргуелло, чарівні каліфорнійські пагорби, а просто переді мною — невеликі ділові контори. Цікаво, хіба ні? Коли подивитися у південні вікна, як оце саме я зараз роблю, то побачимо одну з найкращих у світі гаваней для яхт. Шкода, в мене жодне вікно не виходить на схід. Аби виходило, то я б побачив квартал житлових будинків, на які поглянеш — душа радіє. Ні, сер, неприємності — не той товар, який можна зустріти у нашому невеликому місті.
— Не турбуйтесь, шеф. Неприємність моя суто особиста. Через неї я й завітав до вас. Чи не працює у вас людина на ім'я Гелбрайт? Сержант у цивільному.
— Авжеж, — відповів він, не дивлячись на мене. — А що?
— А чи немає у вас ще одного? — І я описав другого, небалакучого, малого на зріст, з вусами, який вдарив мене кийком. — Він ходить удвох із Гелбрайтом. Я чув, як хтось назвав його містером Блейном, але, можливо, то не справжнє його прізвище.
— Навпаки, — жорстко відповів товстун. Не знаю, чи властива товстунам більша жорсткість. Певно, ні. — Це шеф моїх детективів, капітан Блейн.
— Чи не можна мені зустрітися з ними у вашому кабінеті? Шеф витягнув мою картку, знов прочитав її, тоді поклав і махнув м'якою спітнілою рукою.
— За однієї умови, якщо ви наведете іншу причину, більш обгрунтовану, ніж попередня, — скрадливо сказав він.
— Спробую, шеф. Ви часом не знаєте людину, яку звуть Жюль Амтор? Удає з себе психіатра-консультанта і мешкає у Стілвуд-Хейтсі.
— Ні. Не знаю. До того ж Стілвуд-Хейтс не на моїй території, — відповів шеф. Але в очах його щось промайнуло.
— Саме це й дивно. Я поїхав до містера Амтора у зв'язку зі справою свого клієнта. Містер Амтор вирішив, що я завітав до нього, щоб шантажувати. Цілком можливо, людям, які займаються таким бізнесом, це швидко спадає на думку. У психіатра-консультанта дуже спритний особистий охоронець-індіанець, якого я не зміг подужати. Охоронець схопив мене за горлянку, а Амтор огрів мене моїм же пістолетом. Потім він викликав двох поліцейських. Сталося так, що то були Гелбрайт і містер Блейн. Може, вас це зацікавить?
Уокс обережно сперся долонями об стіл і майже зовсім стулив очі. З-під опущених товстих повік гострий погляд вп'явся у мене. Він не поворухнувся і сидів дуже тихо, немов прислухаючись до чогось. Тоді розплющив очі й посміхнувся.
— Ну й що було далі? — лагідно поцікавився він тоном звичайного викидайла з ресторану.
— Вони мене обшукали, вштовхнули до поліцейської машини. Потім зупинилися десь біля підніжжя гори, витягли з машини і лупцювали, поки я не втратив свідомість.
Шеф співчутливо кивав головою. Але це його зовсім не здивувало, ніби те, про що я розповідав, було цілком природно.
— Це сталося у Стілвуд-Хейтсі, — м'яко промовив він.
— Так.
— Ви, певно, здогадуєтесь, що я думаю про вас? — спитав він, трохи перехилившись через стіл. Більш перехилитися він не міг, бо заважало черево.
— Авжеж, що я брехун, — відповів я.
— Вихід онде, — шеф показав на двері мізинцем лівої руки.
Я не поворухнувся і мовчки дивився на нього. Побачивши, що від роздратування він ладен натиснути на кнопку виклику, я сказав:
— Краще не будемо робити помилок. Ви думаєте, що я нікчемний приватний сищик, який узявся за діло не по зубах і хоче звинуватити поліцейського офіцера. Адже навіть якщо я розповів правду, офіцер може легко спростувати усі звинувачення. Я чудово розумію, що не зможу нічого довести. І прийшов не для того, щоб поскаржитися, як вам здалося. Повторюю: ви помиляєтесь. Я хочу поквитатися з Амтором і тому хочу попросити вашого поліцейського Гелбрайта допомогти мені в цьому. Містера Блейна турбувати немає потреби. Вистачить одного Гелбрайта. Сюди ж я завітав не сам по собі. За мною. стоять дуже поважні люди.
— Як далеко вони стоять? — спитав шеф, мугикнувши, вдоволений своєю дотепністю.
— Не далі ніж Астер-Драйв вісімсот шістдесят два, де мешкає містер і місіс Левін Локрідж Грейл. Це далеко?
Обличчя шефа враз змінилося: переді мною сиділа вже зовсім інша людина.
— Сталося так, що місіс Грейл моя клієнтка.
— Замкніть двері, — попросив він. — Ви молодші за мене. Поверніть ручку… А тепер давайте почнемо все спочатку. По-дружньому. У вас чесне обличчя, Марлоу.
Я підвівся і замкнув двері. Поки вертався по блакитному килиму, шеф устиг витягти привабливу, на перший погляд, пляшку та два келихи. Насипав жменю кардамонових зернят на реєстраційний журнал і наповнив келихи.