Я кинув думати. З заплющеними очима рухалися спалахи світла, і я мов розтанув у безконечності і відчував себе наївним диваком, який повертається з марних блукань. Потім зробився стодоларовим пакунком із динамітом, який вибухнув із таким самим хеканням, який видає лихвар, дивлячись на годинник, вартістю в долар. А тоді перетворився на жука з рожевою голівкою, що повзе по стіні муніципалітету. Непомітно я заснув.
Прокидався повільно і неохоче. Раптом побачив на стелі коло світла від ліхтарика. Хтось обережно скрадався кімнатою. Рухався крадькома, тихою, важкою ходою. Я прислухався. Тоді обережно повернув голову і глянув на Лося Меллоя. Кімнату заповнювали сутінки, але він рухався так само безшумно, як і тоді, коли я вперше побачив його. Пістолет у його руці виблискував тьмяно, по-діловому. Капелюх було зсунуто на потилицю, і видно чорне кучеряве волосся. Він принюхувався, наче мисливський собака.
Побачивши, що я розплющив очі, Лось ковзнув до ліжка і зупинився поблизу, дивлячись на мене згори.
— Одержав твою записку, — промовив він, — і перевірив, чи тут чисто. Копів у дворі не помітив. Якщо ти влаштував засідку, то принаймні двох винесуть уперед ногами.
Я повернувся на ліжку, і Лось швидко понишпорив під подушкою. Глибоко запалі очі на широкому блідому обличчі майже лагідно дивилися на мене. Він був одягнений у пальто, подране на одному рукаві, яке щільно облягало його плечі. Шов на одному із них розійшовся — мабуть, тоді, коли Лось його натягував. Не знаю, чи є пальта більшого розміру, але й це було замале для нього.
— Я знав, що ти прийдеш, — сказав я. — Але жоден коп не знає про це. Просто я хотів тебе побачити.
— Що далі? — спитав він і відійшов од ліжка до столу, поклав пістолет, стягнув пальто і сів на мого кращого стільця. Той зарипів, але не розвалився. Лось трохи відкинувся і поклав пістолет так, щоб той був під рукою. Витяг із кишені пачку сигарет, витрусив сигарету і узяв просто губами. Сірника запалив, черкнувши по нігтю великого пальця. Різкий запах диму поплив кімнатою.
— Ти часом не захворів? У тебе все гаразд? — поцікавився він.
— Ні, просто відпочиваю після важкого дня.
— Двері були відчинені. Чекаєш на когось?
— На даму.
Він задумливо глянув на мене.
— Може, вона і не прийде, — сказав я. — Якщо ж завітає, я її випроводжу.
— Що за дама?
— Така собі дама. Не хвилюйся, я віддаю перевагу не їй, а розмові з тобою.
Його губи ледь торкнула усмішка. Він незграбно дмихав сигаретою— так, ніби вона була замала для його пальців.
— Чому ти вирішив, що я на «Монті»? — спитав Лось.
— Підказав один коп із Бей-Сіті. Але це довга історія, до того ж з багатьма загадками.
— Копи Бей-Сіті шукають мене?
— Хіба це тебе непокоїть?
Він знову ледь усміхнувся і хитнув головою.
— Ти вбив жінку, — сказав я, — Джессі Флоріан. Це була помилка.
Лось задумався. Тоді, погоджуючись, кивнув.
— Про це краще помовчати, — неохоче відповів він.
— Тим ти дуже нашкодив собі, — вів далі я. — Я тебе не боюся, ти — не вбивця. І не хотів позбавляти її життя. Вбивство на Центральній авеню могло зійти тобі з рук. Але те, що ти молотив жінку головою об металеву спинку ліжка, поки в неї не вилетів мозок, — ніколи.
— Ти надто ризикуєш, друже! — невдоволено промовив Лось.
— А я по-іншому вже не можу, особливо після того, що зі мною сталося. Ніщо мене більш не злякає, — відповів я. — Ти ж не хотів убивати її, чи не так?
Очі Лося забігали. Він схилив голову набік, уважно слухаючи мене.
— Давно вже слід було знати свою силу.
— Занадто пізно, — відповів Лось.
— Ти хотів, щоб вона розповіла тобі щось, схопив її за шию і почав трусити. Вона вже була мертва, коли ти почав бити її головою об спинку ліжка.
Він мовчки дивився на мене.
— Я знаю, що ти від неї хотів, — сказав я.
— Кажи далі.
— Коли ми знайшли її, разом зі мною був поліцейський. Довелося вести чесну гру.
— Наскільки чесну?
— Абсолютно. Але про сьогоднішню нашу зустріч він не знає.
Лось знов пильно глянув на мене, а тоді спитав:
— О'кей, як ти дізнався, що я на «Монті»?
Він мене вже питав про це. Я подумав, певно він забув.
— Я здогадався. Адже найлегший шлях злиняти — по воді. З допомогою тієї організації, яку вони мають у Бей-Сіті, ти міг потрапити на один з гральних кораблів. А звідти — вже й далі. Без усяких перешкод. При певній допомозі, звісно.
— Лаерд Брюнет — добрий хлопець, — відсторонено промовив Лось. — Принаймні я чув таке, хоч ніколи з ним не балакав.
— Але ж він передав тобі записку.
— Дідька лисого! Невже ти не знаєш, що є десятки шісток, які це охоче зроблять для нього, друже? Коли ми займемося тим, про що ти писав? Мені здалося, що ти не брешеш, інакше я б не прийшов. Куди поїдемо?
Він погасив сигарету і мовчки дивився на мене. На стіні відбивалася його тінь — тінь велетня. Він був такий здоровенний, що здавався нереальним.
— Що змусило тебе думати, ніби я вбив Джессі Флоріан? — раптом спитав він.
— Розмір відбитків пальців на її шиї. До того ж я знав, що тобі треба взнати в неї. Знав і те, що в тебе досить сили, щоб вбити людину, навіть не маючи такого наміру.
— Фараони шиють це діло мені?
— Не знаю.
— Що ж саме я хотів дізнатися від Флоріан?
— Ти думав, що вона знає, де Вельма.
Лось мовчки кивнув, пильно вдивляючись у мене.
— Але стара не знала. Вельма надто розумна для Флоріан.
У двері легко постукали.
Меллой усміхнувся, трохи відхилився і узяв пістолета. Хтось «торкнувся замка. Лось підвівся, вслухаючись. Тоді повернув голову і подивився на мене.
Я сів на ліжку, спустив ноги і встав. Лось мовчки, не поворухнувшись, стежив за мною. Я підійшов до дверей.
— Хто там? — спитав я, наблизивши губи до дверей.
— Відчини, дурненький, — впізнав я знайомий голос. — Герцогиня Віндзорська.
— Хвилинку, — відповів я, обернувшись до Лося, який насуплено стояв майже поруч.
Підійшовши впритул до нього, я зашепотів:
— Іншого виходу нема. Сховайся у гардеробній за ліжком і почекай. Я швидко відправлю її.
Він слухав мене із застиглим виразом обличчя, яке нічого не відбивало. Йому не було чого втрачати, до того ж він зовсім не знав страху, бо сили йому не бракувало. Нарешті він кивнув, узяв капелюха, пальто, безшумно обійшов ліжко і зник у гардеробній. Двері зачинилися, але не щільно.
Я обдивився навколо: крім сигарети, ніщо не нагадувало про його присутність. Але палити міг будь-хто. Я підійшов до дверей і відчинив їх, бо коли Меллой потрапив до моєї квартири, він замкнув двері.
На порозі стояла вона: у вечірньому палантині з білої лисиці, про який тоді мені розповідала. Довгі смарагдові сережки майже ховалися у білому м'якому хутрі. Ніжні пальці тримали маленьку вечірню сумочку. Стояла і дивилася на мене з легкою усмішкою. Глянула на мою піжаму, і усмішка зникла з вродливого обличчя. Холодними очима місіс Грейл зміряла мене з голови до ніг.
— Ось воно що, — похмуро кинула вона. — Піжама, халат. Хотіли показати мені чудову гравюру. Яка я дурна!
— Не зовсім так, — заперечив я, ступивши убік, щоб пропустити її. — Я саме мав одягтися, коли завітав коп. Він тільки-но пішов.
— Ренделл?
Я кивнув. Хоч така брехня — все одно брехня, але вона значно легша. Якусь мить вона вагалася, тоді пройшла повз мене, обдавши духом напахченого хутра.
Я зачинив двері. Жінка пройшлася кімнатою, подивилася на стіни і рвучко повернулася до мене.
— Давайте порозуміємось, — сказала вона. — Я не якась шлюха і не кидаюсь одразу в ліжко будь з ким. Колись у моєму житті був такий час, і я мала того досхочу. А зараз люблю, щоб все було вишукано.