Я трохи повернув голову Лося, щоб він часом не задихнувся. Він був ще живий, але з п'ятьма дірками у животі навіть такий, як Лось Меллой, не протягне довго.
Я знов узявся за телефон і подзвонив Ренделлу додому.
— Меллой, — сказав я, — у мене, з п'ятьма кулями у животі, якими його пригостила місіс Грейл. Я викликав швидку допомогу. Жінка втекла.
— Що ж, ви зіграли дуже розумно, — відповів він і поклав трубку.
Я знов підійшов до Лося, який стояв на колінах і силкувався підвестися, чіпляючись рукою за ліжко. Обличчя його рясніло краплинами поту, повіки тремтіли, мочки вух потемніли. Швидка допомога застала його у тій самій позі. Щоб покласти Лося на ноші, потрібно було чотири чоловіки.
— Якщо кулі двадцять п'ятого калібру, тоді якийсь шанс вижити в нього є, — сказав лікар уже на порозі. — Усе залежатиме від того, куди вони влучили усередині. Але тоді шанс є.
— Гадаю, він йому не потрібен, — відповів я.
Лось й справді не схотів ним скористуватися. Уночі він помер.
Розділ 40
— Ви б мали дати званий обід, — сказала Енн Ріордан, дивлячись на мене. Між нами був жовто-коричневий килим з візерунками. Виблискує срібло та кришталь, сніжно-біла хрустка скатертина і серветки, звісно, лляні, адже такі мають бути на званих обідах, от тільки непевна, чи віскі теж є… Мерехтіння свічок, жінки з коштовними прикрасами та чоловіки у білих краватках; офіціанти безшумно снують із пляшками охолодженого вина, загорнутими у серветки, та копи, які почувають себе трохи ніяково у взятих напрокат вечірніх костюмах… А хто почуває себе інакше? Люди, які викликають підозру, з ледь помітними усмішками і напруженими обличчями, і ви — на чолі столу, повільно, зі смаком, оповідаєте цю історію з трохи удаваною англійською вимовою і легкою чарівною усмішкою, ну зовсім як справжній тобі Філл Венс [18].
— Нехай так, — сказав я, благально дивлячись на неї. — Але поки ви тренуєтеся у вмінні вести розумні бесіди, може, дасте мені щось, аби я не сидів із пустими руками?
Вона пішла на кухню, постукотіла льодом і повернулася з двома високими келихами.
— Витрати на спиртне, яким пригощають вас ваші знайомі жінки, дуже позначаються на їхніх бюджетах, — зітхнула вона, сіла і відпила з келиха.
— І тут секретар знепритомнів, — вів я далі свій монолог. — Але, звісно, не він вчинив убивство. Просто він упав, щоб лишити добре враження. — З останніми словами я проковтнув добрячу порцію випивки. — Та ця історія не для званого обіду, бо надто неприємна і жорстока.
— А жінка зникла?
Я кивнув головою:
— Авжеж. Додому не повернулася. В неї мала бути десь схованка, де можна було б у крайньому разі перевдягнутися і змінити зовнішність. Зрештою над нею, як над моряками, тяжіла постійна небезпека. До мене вона приїхала сама, у невеликій машині і залишила її за кілька кварталів од будинку.
— Але ж її вполюють, якщо справді схочуть.
— Не кажіть так. Окружний прокурор Уайлд — чесна людина. Колись я працював із ним. Ну нехай її навіть і спіймають. Що ж далі? Проти поліції будуть двадцять мільйонів доларів, чарівне личко і кращі адвокати: чи то Лі Фарелл, чи Ренненкампф. Буде вкрай важко довести, що саме вона вбила Маріотта. Єдине, на що вони можуть спиратися, — це її колишнє життя, в тому разі, якщо вони його зможуть простежити. Певен, до суду вона ніколи не притягалася, бо інакше б так не поводилась.
— А Меллой? Аби ви розказали мені про нього раніше, я б одразу сказала, хто вона. До речі, як ви про це дізналися? Ні тих двох фото зображені зовсім різні жінки.
— Звісно. Досі сумніваюся, що Джессі Флоріан знала про підміну. Вона дуже здивувалася, коли я їй підсунув фото Вельми, те, де був напис «Вельма Валенто». Але, можливо, що вона знала про підміну, тільки приховувала, щоб згодом вигідно продати мені цю інформацію. Певно, вирішила, що нічого поганого в тому, що Маріотт підмінив фото, немає.
— То просто ваша здогадка.
— Так, але певен, що саме так і було. Певен, бо Маріотт зателефонував мені, проспівав вигадку про пограбування коштовностей і всяке таке саме тому, що я відвідав місіс Флоріан і цікавився Вельмою. А тоді Маріотта вбили, бо він був найслабкішою ланкою у ланцюгу. Місіс Флоріан і гадки не мала, що Вельма стала місіс Левін Локрідж Грейл. Звідки їй було знати? Вони купили її задешево, Грейл казав, що для того, щоб одружитися, вони подалися до Європи. Вона виходила заміж під своїм ім'ям. Але він ніколи не скаже, де це було й коли, не назве й її справжнього прізвища. Не скаже він і де вона тепер. Хоч я не думаю, щоб він знав про це. Але копи не вірять, що він не знає.
— Чому ж він не скаже? — Енн Ріордан підперла підборіддя переплетеними пальцями і дивилася на мене примруженими очима.
— Містер Грейл безтямно її кохає, і йому все одно, на чиїх колінах вона сидить.
— Сподіваюсь, їй кортіло сидіти на ваших, — кисло пожартувала Енн.
— Вона гралася зі мною, трохи побоюючись. Але не хотіла вбивати мене. Не така це вже й проста річ — вбити людину, яка належить до копів. Але зрештою вона б спробувала. Так само, як вона вбила б Джессі Флоріан, аби Лось Меллой не позбавив її цієї брудної роботи.
— Можу ручатися, що будь-кому з чоловіків приємно, коли з ним заграє вродлива блондинка, — сказала Енн, — навіть якщо це трохи ризиковано. А риск, гадаю, є завжди.
— Мовчу.
— Думаю, що за вбивство Лося вони їй нічого не зроблять, адже в нього був револьвер.
— З її зв'язками — нічого.
— Ви вважаєте, вона хотіла його вбити? — спитала дівчина, не зводячи з мене золотавих очей.
— Вона його боялася, бо вісім років тому видала поліції. Можливо, він знав про це, та все одно б не вчинив ніякої шкоди, бо кохав її. Так, вважаю, Вельма вбила б кожного, хто заважав їй, будь-кого, аби треба було. В неї було за що битися. Але мої припущення небезсуперечні. Вона б вистрілила в мене, тільки от обойма була розряджена. Вона мала б позбутися мене ще тоді, біля машини, коли вбила Маріотта.
— Він кохав її, — м'яко промовила Енн. — Я кажу про Лося Меллоя. Для нього не мало значення, що вона не писала йому всі ті роки, жодного разу не приїхала на побачення до в'язниці. Не важило й те, що вона видала його поліції задля винагороди. Перше, що він зробив, вийшовши з в'язниці, купив пристойний одяг і кинувся шукати її. А Вельма замість привітного «хелло» всадила в нього п'ять куль… Він убив двох, бо любив її. Боже, що за світ!
Я спорожнив келиха і знову відчув спрагу, про що красномовно свідчило моє обличчя. Енн наче не помітила цього і вела далі:
— Вона змушена була розказати Грейлу правду про себе, звідки вона, але йому теж усе було байдуже. Він поїхав до Європи, щоб зареєструвати шлюб з нею під її справжнім прізвищем, продав радіостанцію, аби не зустрічатися з тими, хто знав її раніше. Він дав їй усе, що тільки можна мати за гроші, а вона його зрадила. Чому?
— Важко сказати, — відповів я, брязкаючи грудочками льоду на дні келиха. Але марно. — Гадаю, він пишався тим, що він, вже немолода людина, має молоду, вродливу й принадну жінку. Він кохав її. Та на якого біса з'ясовувати усе оте? Таке трапляється на кожному кроці. Що вона робила, з ким тішилася, ким була раніше — не мало для містера Грейла ніякого значення. Він кохав її.
— Як Лось Меллой, — стиха додала Енн.
— Питайте далі.
— Ви мені не розповіли про Брюнета, ані про візитні картки, які витягли з цигарок із марихуаною, ні про Амтора, ні про доктора Сондерборга, ані про той дрібний доказ, який став дороговказом у розв'язанні цієї справи.
— Я дав місіс Флоріан свою візитку. Вона поставила на неї мокру склянку. Така сама картка з відбитком мокрої склянки лежала у кишені Маріотта. А він був дуже охайною людиною. Це й наштовхнуло мене на здогадку. Коли когось підозрюєш, досить легко знайти інші зв'язки. Наприклад те, що Маріотт володів борговою заставною на будинок місіс Флоріан, аби тримати її в руках. Щодо Амтора, то він звичайнісінький шахрай. Його арештували в одному з готелів Нью-Йорка, і виявилося, що він аферист міжнародного класу. У Скотланд-Ярді та Парижі є його відбитки пальців. Я просто дивуюся, як вони встигли все це з'ясувати за такий короткий час. Ті хлопці працюють дуже спритно, коли треба. Думаю, Ренделл мав ці дані вже кілька днів, але він побоювався, що я стану йому на перешкоді. Амтор непричетний до вбивства, він також немає нічого спільного з Сондерборгом, якого ще не розшукали. Копи вважають, що на нього теж є досьє, але поки його не знайдуть, цього не можна з'ясувати остаточно. Щодо Брюнета, то з нього нічого не візьмеш, його хата скраю. Навіть коли його і притягнуть до суду, він відмовиться щось казати, посилаючись на конституційні права. Він може не хвилюватися за свою репутацію. Щоправда, Бей-Сіті зараз лихоманить. Шефа поліції вигнали, половину детективів перевели у патрульні, а чудового хлопця, на ім'я Норгард, який допоміг мені дістатися на «Монтесіто», знову взяли до поліції. Все це робить мер, який, коли все розкрилося, змушений був щогодини міняти штани.
18
Філл Венс — приватний детектив, головний герой детективних романів американського письменника У. Ф. Райта, який писав під псевдонімом Вен Дайн.