Ми рушили далі дорогою. Було вже темно, і сніг рипів під нашими черевиками. Ніч була суха, холодна й дуже ясна.
— Мені так подобається твоя борода, — сказала Кетрін. — Вона така розкішна. Здається такою шорсткою і грізною, а насправді м’якесенька й приємнесенька.
— Гадаєш, що так краще, ніж без бороди?
— Думаю, що так. Знаєш, дорогенький, я не стригтимуся, аж поки народиться мала Кетрін. Я тепер така гладка матрона. А от коли вона народиться, і я знову схудну, я обстрижу волосся і стану для тебе цілком інакшою, новою дівчинкою. Ми підемо разом, щоб я підстриглася, або ж я піду сама, а тоді зроблю тобі сюрприз.
Я нічого не сказав.
— Ти ж не скажеш, щоб я цього не робила, правда?
— Ні. Думаю, це буде захоплююче.
— Ой, ти такий солоденький. Можливо, я так гарно виглядатиму, дорогенький, і стану такою худенькою і звабливою, що ти знову в мене закохаєшся по самі вуха.
— Чорт забирай, — сказав я. — Та я й так закоханий по вуха. Що ти хочеш зробити зі мною? Знищити остаточно?
— Так. Я хочу тебе знищити.
— Ну, й добре, — сказав я, — бо я й сам цього хочу.
Розділ сороковий
Нам добре жилося. Так минув січень і лютий, зима була дуже гарна, і ми були просто щасливі. Траплялися короткі відлиги, коли віяв теплий вітер, сніг м’якшав, і в повітрі пахло весною, але завжди ставало знову ясно й морозяно, і поверталася зима. У березні зима вперше по-справжньому відступила. Уночі почало дощити. Дощ падав цілий ранок, перетворивши сніг на брудне місиво, а на понурий схил гори краще було й не дивитися. Хмари встелили озеро й долину. Дощ ішов високо в горах. Кетрін взула важкі калоші, а я гумові чоботи пана Ґуттінґена, і ми рушили під парасолею до станції, чалапаючи по сльоті і струмочках води, що розмивали на дорозі лід, а тоді зайшли до шиночка випити перед обідом вермуту. Було чути шум дощу за вікном.
— Думаєш, нам краще перебратися до міста?
— А що ти думаєш? — запитала Кетрін.
— Якщо зима закінчується, і тепер весь час дощитиме, там нагорі не буде так цікаво. Скільки ще нам чекати малу Кетрін?
— Приблизно місяць. Або трошки більше.
— Ми могли б перебратися в Монтре.
— А чому б нам не поїхати в Лозанну? Лікарня ж там.
— Гаразд. Я просто думав, чи це не завелике місто.
— Ми можемо бути самі і в великому місті, а Лозанна, мабуть, гарна.
— І коли ж нам їхати?
— Мені все одно. Коли захочеш, дорогенький. Я не хочу звідси їхати, якщо тобі не хочеться.
— Подивимось, яка буде погода.
Три дні йшов дощ. Снігу вже зовсім не було на схилі гори нижче станції. Дорога перетворилась на каламутний потік талої води. Було так мокро і сльотаво, що й надвір не хотілося виходити. Вранці третього дощового дня ми вирішили переїхати до міста.
— Усе гаразд, пане Генрі, — сказав Ґуттінґен. — Не було потреби попереджати мене заздалегідь. Я й не думав, що ви захочете тут залишатися в таку негоду.
— І нам однак варто бути неподалік від лікарні з огляду на стан мадам, — сказав я.
— Я все розумію, — сказав він. — Може приїдете колись до нас уже з дитинкою?
— Звичайно, якщо у вас вистачить місця.
— Тут дуже гарно навесні, тож можете приїхати й гарно відпочити. Ми могли б розмістити дитинку з нянею у великій кімнаті, що зараз зачинена, а ви з мадам могли б перебувати у тій самій кімнаті з видом на озеро.
— Я попереджу листом про наш приїзд, — сказав я.
Ми спакувалися й поїхали післяобіднім поїздом. Пан і пані Ґуттінґени пішли разом із нами до станції, і він поклав наш багаж на санки і тягнув їх за собою по сльоті. Вони стояли під дощем на пероні й махали нам руками на прощання.
— Дуже приємні люди, — сказала Кетрін.
— І гарно до нас поставилися.
У Монтре ми сіли на поїзд до Лозанни. Ми не могли бачити з вікна тих місць, де ми перебували, бо навіть гір не було видно з-за хмар. Поїзд зупинився у Веве, а тоді рушив далі повз озеро з одного боку і мокрі руді поля, голі ліси й мокрі будинки з другого. Ми прибули в Лозанну й поселилися в не дуже великому готелі. Дощ не переставав, поки ми їхали вуличками міста й під’їжджали екіпажем до готелю. Портьє з мідними ключиками на лацканах, ліфт, килими на долівці, білі вмивальники з лискучими кранами, латунне ліжко у великій зручній спальні — це все здавалося неймовірно розкішним після оселі Ґуттінґенів. З вікон нашої кімнати було видно мокрий сад, оточений муром з залізною решіткою вгорі. По той бік вулиці, що стрімко збігала вниз, був ще один готель з таким самим муром і садом. Я дивився, як дощ падав у садовий фонтан.