Інколи ми з Кетрін вирушали екіпажем за місто. Було гарно так мандрувати, коли були погожі дні, і ми знайшли два добрих місця, куди можна було приїздити на обід. Кетрін уже не могла довго ходити, і я насолоджувався поїздками разом із нею довколишніми сільськими дорогами. Якщо був гарний день, ми чудово проводили час, а погано нам узагалі ніколи не бувало. Ми знали, що дитинка невдовзі мала вже з’явитися на світ, і ми відчували, ніби щось нас квапило, і нам не можна було згаяти марно жодної хвилини, поки ми разом.
Розділ сорок перший
Якось я прокинувся о третій годині ночі, почувши, що Кетрін ворушиться в ліжку.
— З тобою все добре, Кет?
— Здається, в мене перейми, дорогенький.
— Регулярні?
— Ні, не зовсім.
— Якщо почнуться регулярні, поїдемо в лікарню.
Я був дуже сонний і знову заснув. Невдовзі прокинувся ще раз.
— Можливо, подзвони лікареві, — сказала Кетрін. — Я думаю, що вже почалося.
Я підійшов до телефону й подзвонив лікареві. — Як часто повторюються перейми? — спитав він.
— Як часто повторюються перейми, Кет?
— Здається, щочверть години.
— Тоді мусите їхати до лікарні, — сказав лікар. — Я теж одягнусь і зараз туди поїду.
Я повісив слухавку, а тоді подзвонив у привокзальний гараж, щоб викликати таксі. Дуже довго ніхто не відповідав. Тоді я нарешті додзвонився до якогось чоловіка, котрий пообіцяв негайно вислати таксі. Кетрін одягалася. Її валізка була вже запакована усім, що буде їй потрібне в лікарні, і дитячими речами. Коли ми вийшли в коридор, я набрав ліфтера. Відповіді не було. Я зійшов униз. Там нікого не було, крім нічного сторожа. Я сам підняв нагору ліфт, заніс туди валізку Кетрін, вона зайшла всередину і ми спустилися вниз. Сторож відчинив нам двері, ми вийшли надвір і сіли на кам’яні тумби біля сходів, чекаючи таксі. Ніч була ясна і зоряна. Кетрін дуже хвилювалася.
— Я така рада, що вже почалося, — сказала вона. — Тепер ще трохи, і все закінчиться.
— Ти чудова й відважна дівчинка.
— Я не боюся. Але скоріше б приїхало таксі.
Ми почули, як воно під’їжджало вулицею, й побачило світло фар. Таксі підкотило до під’їзду, я допоміг Кетрін сісти, а водій поклав на переднє сидіння валізку.
— Їдьте до лікарні, — сказав я.
Ми від’їхали від готельного під’їзду й рушили вгору вулицею.
Біля лікарні я взяв валізку, і ми зайшли всередину. У приймальні була жінка, яка записала в журнал ім’я Кетрін, її вік, адресу, близьких родичів і віросповідання. Кетрін сказала, що в неї немає жодного віросповідання, і жінка поставила в тій графі риску. Кетрін сказала, що її прізвище Генрі.
— Я відведу вас до вашої палати, — сказала жінка.
Ми піднялися вгору ліфтом. Жінка зупинила ліфт на потрібному поверсі, ми вийшли й рушили за нею коридором. Кетрін міцно тримала мене за руку.
— Ось ця палата, — сказала жінка. — Прошу роздягнутися й лягати в ліжко. Ось це ваша нічна сорочка.
— Я принесла свою сорочку, — сказала Кетрін.
— Краще, щоб ви одягнули цю, — сказала жінка.
Я вийшов з палати й сів на стільці в коридорі.
— Можете вже зайти, — сказала жінка, відчинивши двері.
Кетрін лежала на вузькому ліжку в простій сорочці з квадратним вирізом, пошитій, як виглядало, з якогось грубого полотна. Вона всміхнулася мені.
— У мене вже справжні перейми, — сказала вона.
Жінка тримала її за руку й дивилася на годинник, рахуючи час між переймами.
— Оце було серйозно, — сказала Кетрін.
Я й сам це зрозумів з виразу її обличчя.
— А де ж лікар? — запитав я жінку.
— Спить унизу. Прийде сюди, коли буде потрібно.
— А тепер я мушу зробити щось мадам, — сказала медсестра. — Чи не могли б ви знову вийти, будь ласка?
Я вийшов у коридор.
Там були голі стіни, два вікна й багато зачинених дверей. Пахло лікарнею. Я сидів на стільці, дивився собі під ноги й молився за Кетрін.
— Можете зайти, — сказала сестра.
Я зайшов.