Заливаючись сльозами, вона дихала під маскою.
— Воно не діє. Воно не діє. Воно не діє. Не зважай на мене, дорогенький. Не плач, будь ласка. Не зважай на мене. Я просто розвалююсь. Мій бідолашний. Я так тебе кохаю, і зі мною все буде добре. Цього разу все буде добре. Чому мені нічого не дають? Якби ж то мені щось дали.
— Я зроблю, щоб воно подіяло. Викручу до самого кінця.
— Дай мені вже.
Я повернув диск до кінця, вона стала дихати важко і глибоко, а її рука на масці розслабилась. Я відключив наркоз і зняв з неї маску. Вона повернулася звідкілясь іздалеку.
— Було так гарно, дорогенький. Ой, ти такий добрий зі мною.
— Але буть відважною, бо я не зможу постійно це робити. Це може тебе вбити.
— Я вже не маю відваги, дорогенький. Я зломлена. Мене зламали. Тепер я це знаю.
— З усіма таке трапляється.
— Але ж це жахливо. На тебе тиснуть і тиснуть, аж поки не зламають.
— Через годину все минеться.
— Як гарно, правда? Я ж не помру, дорогенький, ні?
— Ні. Я тобі обіцяю.
— Бо я не хочу померти й залишити тебе, але я вже така втомлена через усе це і мені здається, що я помру.
— Дурниці. Усім так здається.
— Інколи я знаю, що помру.
— Ні. Ти не можеш померти.
— Але що, як помру?
— Я тобі не дозволю.
— Дай мені це швидше. Дай мені!
А після цього:
— Я не помру. Я не дам собі померти.
— Звичайно, ні.
— Ти будеш зі мною?
— Але не дивитимусь.
— Ні, просто будь поруч.
— Звісно. Я буду весь час поруч.
— Ти такий добрий зі мною. Знову, дай це мені. Дай трохи більше. Воно не діє!
Я повернув диск до цифри три, а тоді чотири. Не міг дочекатися, коли повернеться лікар. Я боявся тих цифр після двійки.
Нарешті прийшов інший лікар з двома медсестрами, вони поклали Кетрін на ноші з коліщатками, і ми рушили коридором. Ноші швидко провезли коридором і закотили в ліфт, де всім довелося тулитися до стін, щоб звільнити місце; тоді нагору, з ліфта крізь відчинені двері й далі коридором на гумових коліщатках до операційної. Я не впізнав лікаря, шо був у шапочці й масці. Там ще був якийсь лікар і більше сестер.
— Нехай щось мені дадуть, — сказала Кетрін. — Нехай щось мені дадуть. Ой, лікарю, будь ласка, дайте мені щось таке, щоб мені стало легше!
Один з лікарів притулив їй до обличчя маску, а я зазирнув у двері й побачив яскраво освітлений амфітеатр операційної.
— Можете зайти в інші двері й сісти там нагорі, — сказала мені сестра.
За бар’єром були лавки, з яких було видно освітлений операційний стіл. Я подивився на Кетрін. Обличчя її було закрите маскою, і вона тепер лежала спокійно. Ноші викотили допереду. Я відвернувся й рушив коридором. До входу на галерею поспішали ще дві сестри.
— Кесарів розтин, — сказала одна. — Зараз робитимуть кесарів розтин.
Друга засміялася:
— Як ми вчасно. От пощастило, скажи?
Вони зайшли у двері до галереї.
Надійшла ще одна сестра. Вона квапилася теж.
— Заходьте сюди. Ось сюди, — сказала вона.
— Я почекаю тут.
Вона побігла далі. Я крокував туди-сюди коридором. Боявся заходити. Я визирнув у вікно. Там було темно, але в світлі від вікна я бачив, що йде дощ. Я зайшов до якоїсь кімнати наприкінці коридора і почав розглядати наклейки на пляшках у скляній шафці. Тоді вийшов, став у порожньому коридорі й дивився на двері операційної. Вийшов якийсь лікар, а за ним медсестра. Він тримав у руках щось подібне на щойно оббілованого кролика, квапливо пробіг коридором і зник за іншими дверима. Я підійшов до цих дверей і побачив, як вони щось там роблять новонародженому немовляті. Лікар підняв його й показав мені. Тримав немовля за ніжки й поплескував його.
— З ним усе гаразд?
— Усе прекрасно. Важить кілограмів зо п’ять.
Я нічого не відчував до немовляти. Неначе він не мав до мене жодного стосунку. Я не відчував себе батьком.
— Ну, що, пишаєтесь синочком? — запитала сестра.
Його обмивали й загортали у щось. Я бачив маленьке темне личко й темну ручку, але не помічав жодного руху й не чув його крику. Лікар знову почав йому щось робити. Він виглядав стурбованим.
— Ні, — сказав я. — Він мало не вбив свою матір.
— Дитинка в цьому не винна. Хіба ви не хотіли хлопчика?
— Ні, — сказав я.
Лікар і далі заклопотано займався ним. Підняв його за ніжки й плескав. Я не хотів цього бачити. Вийшов у коридор. Міг тепер піти й подивитися. Я зайшов у двері і спустився трохи галереєю. Сестри, що сиділи біля бар’єра, показали, щоб я зійшов до них. Я похитав головою. Мені і звідси було достатньо видно.