Я подумав, що Кетрін померла. Вона виглядала мертвою. Її обличчя посіріло принаймні видима мені частина. Там унизу, під лампою, лікар зашивав велику й довгу рану з широкими краями. Другий лікар у масці давав знеболювальне. Дві сестри в масках подавали речі. Це все нагадувало картину з часів інквізиції. Я знав, що міг би спостерігати за операцією від самого початку, але був радий, що цього не зробив. Не думаю, що міг би дивитися, як її різали, але тепер бачив, як швидко і вправно накладаються шви, немов стібки у шевця, а краї рани змикаються у дещо нерівний випнутий рубець. Коли рану зашили, я вийшов у коридор і знову почав блукати туди-сюди. Невдовзі вийшов лікар.
— Як вона?
— Нормально. Ви дивилися?
Він виглядав утомленим.
— Я бачив, як ви зашивали. Розріз мені здався дуже довгим.
— Ви так гадаєте?
— Так. А той шрам потім розгладиться?
— О, так.
За якийсь час викотили ноші на коліщатках і дуже швидко покотили до ліфта. Я йшов збоку. Кетрін стогнала. Унизу її поклали до ліжка в її палаті. Я сів на стілець у ногах ліжка. У палаті була медсестра. Я підвівся і став біля ліжка. У кімнаті було темно. Кетрін простягла руку.
— Привіт, дорогенький, — сказала вона.
Її голос був дуже кволий і втомлений.
— Привіт, кохана.
— То хто в нас народився?
— Тсс… не розмовляйте, — сказала сестра.
— Хлопчик. Він довгий, товстенький і темний.
— Усе з ним гаразд?
— Так, — сказав я. — Усе нормально.
Я помітив, що сестра якось дивно на мене подивилася.
— Я страшенно втомилася, — сказала Кетрін. — І в мене все пече, як у пеклі. А ти як, дорогенький?
— Усе гаразд. Не розмовляй.
— Ти був такий добрий зі мною. Ой, дорогенький, у мене все так жахливо болить. А як він виглядає?
— Як оббілований кролик зі зморшкуватим старечим личком.
— Вам треба вийти, — сказала сестра. — Мадам Генрі не повинна розмовляти.
— Я буду за дверима.
— Піди щось перекуси.
— Ні. Я буду за дверима.
Я поцілував Кетрін. Вона була землистого кольору, дуже квола і виснажена.
— Я можу поговорити з вами? — сказав я сестрі.
Вона вийшла разом зі мною в коридор. Я пройшов коридором трохи далі.
— Що сталося з дитиною? — спитав я.
— А ви не знаєте?
— Ні.
— Вона не була жива.
— Вона була мертва?
— Нічого не могли зробити, щоб вона почала дихати. Довкола шиї затяглась пуповина чи щось таке.
— Тобто, вона мертва.
— Так. Дуже шкода. Такий був гарний великий хлопчик. Я думала, ви знали.
— Ні, — сказав я. — Ви краще вертайтесь до мадам.
Я сів на стілець перед столиком, де збоку висіли на скріпках рапортички сестер, і подивився за вікно. Нічого не було видно, крім темряви й дощу, що падав навскоси у смузі світла з вікна. Ось воно що. Малий помер. Ось чому лікар мав такий стомлений вигляд. Але чому вони виробляли з ним те все у кімнаті? Думали, мабуть, що він очуняє й почне нормально дихати. Я був невіруючий, але знав, що його треба було похрестити. Але якщо він узагалі не дихав? Бо так і було. Він навіть не був живий. Хіба що тільки в Кетрін. Я часто відчував, як він там штурхається. Але не останнього тижня. Може, він уже тоді задушився. Бідолашне дитятко.
Краще б мене так задушило до бісової мами. Ні, я цього не хотів би. Хоч тоді не довелося б проходити через усі ці помирання. Тепер ось і Кетрін помре. Та й із тобою це вже сталося. Ти вже помер. Навіть не зрозумів, що діється. Не мав коли дізнатися. Тебе сюди жбурнули і сказали правила, а першого ж разу, коли ти їх порушив, тебе просто вбили. Або як Аймо, безпричинно. Або нагородивши сифілісом, як Рінальді. Врешті-решт тебе однаково вбивають. У цьому можеш не сумніватися. Рано чи пізно вони тебе вб’ють.
Якось у таборі я підклав до вогнища колоду, в якій було повно мурашок. Коли вона почала горіти, мурахи вилізли назовні і спочатку кинулися досередини, де був вогонь, а тоді розвернулися й побігли назад, до краю колоди. Коли вони зовсім обліпили той край, почали падати у вогнище. Деякі встигали вибратися звідти, обсмалені і сплющені, а тоді відповзали, самі не знаючи куди. Але більшість сунула до вогню, а тоді назад, скупчувалася на прохолоднішому кінці колоди і врешті-решт падала у вогонь. Пригадую, я тоді ще подумав, ніби це наче кінець світу і чудова нагода для мене стати месією, забравши колоду з вогню й пожбуривши її подалі, щоб мурашки могли злізти на землю. Але я нічого такого не зробив, а тільки вилив на колоду воду з бляшаного кухлика, щоб налити туди віскі, а вже потім розвести його водою. Думаю, що та вода, виплеснута на розпечену колоду, тільки ошпарила мурах.