Я сидів на стільці з кашкетом у руках. Навіть у Ґоріції нам треба було носити сталеві каски, але вони були незручні і виглядали до біса неприродно в місті, з якого не евакуйовано цивільних мешканців. Я вбирав свою, коли обходив пости, і ще тоді брав англійський протигаз. Ми щойно почали їх одержувати. То були справжні протигазові маски. А ще нам належало носити автоматичний пістолет; навіть лікарям і санітарам. Я відчував, як він упирається в спинку стільця. Вас могли заарештувати, якби не побачили у вас пістолета. Рінальді носив напхану туалетним папером кобуру.
Я мав справжнього пістолета, відчуваючи себе мало не снайпером, аж поки спробував з нього вистрілити. Це була «астра» калібру 7,65 з коротким стволом, яка так підстрибувала, коли натискати курок, що годі було й намагатися влучити в ціль. Я опускав мушку нижче від мішені, прагнучи здолати віддачу цього сміховинно куцого дула, аж поки після багатьох спроб почав нарешті влучати з двадцяти кроків лише на метр убік від цілі, після чого збагнув усю безглуздість цієї затії й перестав звертати увагу на ідіотський пістолет, що теліпався в мене за спиною, не викликаючи жодних емоцій, крім невиразного відчуття сорому, коли я зустрічався з англомовними людьми. І ось тепер я сидів на стільці, а черговий санітар чи хто там ще несхвально зиркав на мене з-за столу, поки я в очікуванні міс Барклі розглядав мармурову підлогу, постаменти з мармуровими бюстами і фрески на стіні. Фрески були непогані. Будь-які фрески стають мальовничими, коли починають лущитись і обсипатись.
Я побачив у вестибюлі Кетрін Барклі й підвівся. Прямуючи до мене, вона тепер не видавалася високою, але була дуже приваблива.
— Доброго вечора, містере Генрі, — привіталась вона.
— Радий вас бачити, — сказав я.
Санітар за столом нашорошив вуха.
— Посидимо тут чи підемо в сад?
— Краще в сад. Там прохолодніше.
Я рушив за нею до саду, а черговий санітар дивився нам услід. Коли ми вже вийшли на всипану гравієм доріжку, вона запитала:
— Де ви були?
— Я був на посту.
— І не могли прислати мені записку?
— Ні, — сказав я. — Не було причини. Я думав, що швидко повернуся.
— Але ж треба було мене повідомити, любий.
Ми звернули з доріжки й пішли під деревами. Я взяв її за руки, а тоді зупинився й поцілував.
— Може, ми б кудись пішли?
— Ні, — сказала вона. — Мусимо гуляти тут. Вас не було так довго.
— Це тільки третій день. І я ж повернувся.
Вона подивилася на мене.
— І ви мене кохаєте?
— Так.
— Бо ви ж казали, що кохаєте мене, правда?
— Так, — збрехав я. — Я вас кохаю. — Хоч я такого їй раніше не казав.
— І зватимете мене Кетрін?
— Кетрін.
— Ми ще трохи пройшли і зупинилися під деревом.
— Скажіть: «Я повернувся цієї ночі до Кетрін».
— Я повернувся цієї ночі до Кетрін.
— Ох, дорогенький, ти справді повернувся?
— Так.
— Я так тебе люблю, і це жахливо. Ти не залишиш мене?
— Ні. Я завжди повертатимусь.
— Ох, як я тебе люблю. Будь ласка, поклади знову туди свою руку.
— Та я й не забирав її.
Я повернув Кетрін, щоб, цілуючи, бачити обличчя, і зауважив, що в неї заплющені очі. Я їх поцілував. Подумав, що вона, мабуть, трохи божевільна. Нічого страшного. Мене це мало турбувало. Все одно це краще, ніж ходити щовечора в офіцерський бордель, де дівки вішаються тобі на шию, а тоді на знак приязні вбирають твій кашкет задом наперед у проміжках між подорожами вгору з твоїми побратимами.
Я знав, що не кохаю Кетрін Барклі і не збираюся в неї закохуватися. Це була просто гра, як бридж, тільки замість карт ти грав словами. Як і в бриджі, треба було вдавати, що граєш на гроші або інші ставки. Нікого не цікавило, що це були за ставки. Мене це задовольняло.
— Було б добре кудись піти, — сказав я.
Як і кожному чоловікові, мені було важко довго кохатись навстоячки.
— Нема куди йти, — сказала вона. Хоч би де вона була перед тим, але тепер уже повернулася на грішну землю.
— Можемо тут трохи посидіти.
Ми сіли на пласку кам’яну лаву, а я тримав Кетрін Барклі за руку. Вона вже не дозволила себе обняти.
— Ти дуже втомився? — спитала вона.
— Ні.