Вона опустила очі, розглядаючи траву.
— Огидну затіяли ми гру, скажи?
— Яку ще гру?
— Не прикидайся дурником.
— Я не прикидаюсь, справді.
— Ти гарний хлопець, — сказала вона. — І знаєш, як у неї грати. Але це огидна гра.
— Ти завжди читаєш чужі думки?
— Не завжди. Але твої читаю. Тобі не треба вдавати, що ти мене кохаєш. На сьогодні вже досить. Про що б ти ще хотів поговорити?
— Але я справді тебе кохаю.
— Прошу тебе, не будемо брехати, якщо немає в цьому потреби. Спектакль був чудовий, і я отримала задоволення. Ти ж бачиш, що я не така вже й божевільна. Це тільки часом мене заносить.
Я стиснув її руку.
— Люба моя Кетрін.
— Дуже кумедно це в тебе звучить… Кетрін. Завжди по-різному. Але ти дуже милий. Дуже добрий хлопець.
— Це так і священник каже.
— Так, ти дуже добрий. І будеш мене навідувати?
— Звичайно.
— І не потрібно казати, що ти мене кохаєш. Зараз це зайве, — вона підвелася й подала мені руку. — На добраніч.
Я хотів її поцілувати.
— Ні, — сказала вона. — Я страшенно втомлена.
— То поцілуй мене, — попросив я.
— Любий, я дуже втомлена.
— Поцілуй.
— Ти дуже цього хочеш?
— Так.
Ми поцілувалися, і вона раптово відштовхнула мене.
— Ні. На добраніч, любий, прошу тебе.
— Я провів її до дверей і дивився, як вона зайшла у вестибюль. Мені подобалося стежити за нею. Вона пішла далі коридором. А я рушив додому. Ніч була гаряча, і в горах теж було спекотно. Я бачив спалахи на Сан Ґабріеле.
Я зупинився перед «Вілла-Росса». Віконниці були зачинені, але зсередини ще й досі долинав галас.
Хтось там співав. Я подався додому. Коли я роздягався, в кімнату зайшов Рінальді.
— Ага! — вигукнув він. — Не все йде добре. Щось наш малий збентежений.
— Де ти був?
— У «Вілла-Росса». Високоморальна забава, малий. Співали хором. А ти де був?
— Провідував англійок.
— Дякувати Богу, що я не зв’язався з тими англійками.
Розділ сьомий
Наступного дня, повертаючись з першого гірського посту, я зупинив машину біля smistimento — евакуаційного пункту, де хворих і поранених розподіляли за їхніми документами, скеровуючи до різних госпіталів. Я був за кермом, тож залишився в авто, а водій пішов відмітити документи. День був спекотний, небо яскраво-блакитне, а дорога біла від куряви. Я сидів на високому сидінні фіата і ні про що не думав. Дорогою проходив полк, і я дивився, як вони минають. Чоловіки були розморені й зіпрілі. Дехто був у сталевих касках, але в більшості вони звисали з ранців. Майже всі каски були завеликі й налазили солдатам аж на вуха. Усі офіцери теж були в касках — але ці пасували краще. Це був один з полків бригади «Базиліката». Я розпізнав їх за смугастими червоно-білими петлицями. Услід за полком пленталися відсталі — ті, що не годні були марширувати в ногу зі своїми взводами. Були спітнілі, запорошені й потомлені. Дехто мав просто жахливий вигляд. Останнім за ними шкандибав якийсь солдатик. Він ішов, накульгуючи. Тоді спинився і сів при дорозі. Я вийшов з машини і наблизився до нього.
— Що трапилося?
Він зиркнув на мене, а тоді підвівся.
— Я вже йду.
— А що непокоїть?
— Та що… війна.
— А що з ногою?
— З ногою нічого. У мене грижа.
— А чому ви не на транспорті? — здивувався я. — Чому не їдете в госпіталь?
— Не пускають. Лейтенант сказав, що я навмисне скинув бандаж.
— Дайте-но помацати.
— Грижа вже вилізла.
— З якого боку?
— Ось тут.
Я її обмацав.
— Ану кашляніть, — сказав я.
— Боюся, щоб не стало гірше. Вона й так уже вдвічі більша, ніж зранку.
— Сідайте в машину, — сказав я. — Скоро принесуть папери на цих поранених, і я тоді відвезу вас до ваших медпрацівників.
— Він скаже, що я це зробив навмисне.
— Нічого вам не зроблять, — сказав я. — Це ж не рана. А грижа у вас була й раніше, правда?
— Але я загубив бандаж.
— Вас відправлять у госпіталь.
— А тут я не міг би залишитися, лейтенанте?
— Ні, бо я ж не маю на вас документів.
З дверей вийшов водій з паперами на поранених, яких ми везли.
— Чотирьох у сто п’ятий. Двох у сто тридцять другий, — сказав він. Це були госпіталі на тому боці річки.
— Сідайте за кермо, — сказав я. Тоді допоміг солдатику з грижею вмоститися біля нас на сидінні.