— Ви говорите англійською? — спитав він.
— Авжеж.
— І що ви скажете про цю кляту війну?
— Гидота.
— Точно, гидота. О, Господи, яка ж це гидота.
— Бували у Штатах?
— Звісно. У Піттсбурзі. Я знав, що ви американець.
— А хіба я погано розмовляю по-італійськи?
— Я все одно здогадався, що ви американець.
— Ще один американець, — сказав італійською водій, зиркнувши на солдатика з грижею.
— Чуєте, лейтенанте. Вам що, обов’язково доставляти мене в полк?
— Так.
— Бо наш головний лікар знав про мою грижу. Я викинув геть той клятий бандаж, щоб мені стало гірше й не довелося знову йти на передову.
— Розумію.
— То чи не могли б ви завезти мене в якесь інше місце?
— Якби ми були ближче до фронту, я міг би залишити вас на першому-ліпшому медичному пості. Але тут ви мусите мати документи.
— Якщо я повернуся назад, мене прооперують, а тоді весь час триматимуть на передовій.
Я замислився.
— Ви ж теж, мабуть, не хотіли б постійно стирчати на передовій, правда? — запитав він.
— Ні.
— Господи Ісусе, що то за паскудна війна, га?
— Послухайте, — сказав я. — Вилазьте з авто, а тоді впадіть при дорозі так, щоб на голові вискочила ґуля, і я підберу вас, вертаючись назад, і завезу в якийсь госпіталь. Ми тут зупинимося, Альдо.
Машина пригальмувала на узбіччі. Я допоміг солдатикові вилізти.
— Я буду тут чекати, лейтенанте, — сказав він.
— До зустрічі, — попрощався я.
Ми рушили далі, десь через милю наздогнали його полк, а тоді перетнули каламутну від талої води річку, що стрімко оминала опори мосту, і поїхали далі рівниною, доставляючи поранених у ті два госпіталі. Вертаючись, я сам сів за кермо і швидко помчав порожньою машиною, щоб підібрати того солдатика з Піттсбурга. Спочатку ми знову проминули його полк, де всі були ще дужче втомлені й зіпрілі, а тоді й тих, що відстали. Пізніше побачили санітарну підводу, що зупинилася край дороги. Двоє санітарів піднімали солдатика з грижею на підводу. Вони приїхали по нього. Побачивши мене, він похитав головою. Він був без каски, з чолом, заюшеним кров’ю. Ніс був обдертий, а криваве садно й волосся присипані пилом.
— Дивіться, яка ґуля, лейтенанте! — заволав він. — Але що з того. По мене прийшли.
Коли я повернувся у віллу, була вже п’ята година, і я пішов туди, де миють машини, щоб помитися під душем. Тоді, сидячи у своїй кімнаті в штанах і спідній сорочці, я склав рапорт. Через два дні мав розпочатися наступ, і мені треба було переїжджати зі своїми машинами до Плави. Я вже давно не писав у Штати і знав, що треба написати листа, але так довго це відкладав, що тепер ніяк не міг розпочати. Та й писати не було про що. Я вислав кілька армійських поштових листівок «Zona di Guerra», викреслюючи там усе зайве, крім того, що я «живий-здоровий». Так було надійніше. Ці листівки дуже сподобаються в Америці — незвичні й загадкові. Ця вся наша воєнна зона була незвична й загадкова, але, як на мене, доволі добре організована й зловісніша порівняно до інших воєн з австрійцями. Австрійська армія була створена для того, щоб постачати перемогами Наполеона — будь-якого Наполеончика. Було б добре мати такого Наполеончика, але натомість ми мали жирного і самовдоволеного генерала Кадорну, а ще Віктора-Емануїла, коротуна з довгою худою шиєю й цапиною борідкою. Був ще також герцог Аостський. Він був, мабуть, занадто вродливий, як на генерала, але зате мав вигляд справжнього чоловіка. Багато хто хотів би бачити його королем. Він мав королівську зовнішність. Був дядьком короля й командував третьою армією. Ми ж були в другій армії. В третій армії було декілька англійських батарей. Я зустрічав у Мілані двох їхніх артилеристів. Були дуже милі, і ми чудово провели вечір. Вони були кремезні, сором’язливі, дуже ніяковіли і водночас вельми схвально до всього ставилися. Хотів би я служити з англійцями. Було б усе набагато простіше. Хоч я б тоді, мабуть, давно вже загинув. Не те, що в цих санітарних каретах. Хоча й тут таке трапляється. Водії англійських санітарних машин також іноді гинули. Ну, але я знав, що мене не вб’ють. Не на цій війні. Мене вона не стосувалася. Здавалася мені не загрозливішою, ніж війна в кіно. Хоч я й волів би, щоб вона вже закінчилася. Може, цього літа настане кінець. Може, австрійців розіб’ють. Їх завжди розбивали в інших війнах. Що трапилося з цією війною? Усі казали, що французи здулися. Рінальді розповідав, що французьке військо зчинило заколот і пішло на Париж. Я запитав, чим це закінчилося, і він сказав: «Та їх там зупинили». Я хотів би поїхати в Австрію без жодної війни. Хотів би відвідати Чорний ліс, Шварцвальд. Хотів би побувати в горах Гарц.