А де взагалі ті гори Гарц? Бої точилися в Карпатах. Але туди мене не тягне. Хоч там могло бути й непогано. Якби не війна, я міг би податися в Іспанію. Сонце вже сідало і ставало прохолодніше. Після вечері піду побачитися з Кетрін Барклі. Шкода, що її немає зараз тут. Хотів би опинитися з нею в Мілані. Було б гарно повечеряти з нею в «Кові» а тоді прогулятися парким вечором по Віа Манцоні перетнути міст повернути й піти понад каналом до готелю разом із Кетрін Барклі. Можливо вона б не відмовилася. Можливо уявила б мене тим своїм хлопцем який загинув і ми б зайшли в парадні двері і швейцар скинув би кашкета і я б зупинився біля конторки портьє і попросив би ключі а вона стояла б біля ліфта і ми б зайшли у ліфт який поволі піднімався б клацаючи на кожному поверсі а на нашому поверсі хлопчик-ліфтер відчинив би двері і спочатку вийшла б вона а тоді я і ми б пішли коридором а тоді я запхав би ключа у замкову щілину й відчинив би двері й зайшов а тоді взяв би телефонну слухавку і попросив би принести пляшку капрі б’янка в срібному відерці з льодом і було б чутно як подзвонює лід у відерці коли хлопець іде коридором а тоді стукає в двері а я б попросив залишити вино будь ласка за дверима. Бо ми вже були б роздягнені адже в кімнаті гаряче і вікно відчинене і ластівки кружляють понад дахами будинків а коли вже стемніє і підходиш до вікна то понад дахами й деревами шугають полюючи на здобич малесенькі кажанчики і ми б пили капрі а двері були б зачинені і було б гаряче і тільки простирадло і ціла ніч і ми б кохалися цілу задушливу міланську ніч. Ось так воно могло б бути. Я швидко повечеряю й піду на побачення з Кетрін Барклі.
У офіцерській їдальні було забагато розмов, і я пив вино, адже сьогодні ми всі не були б побратимами, якби я трохи не випив, і ще я говорив зі священником про архієпископа Айрленда, що був, очевидно, шляхетною людиною, яка зазнала всіляких кривд і гонінь, до яких і я був причетний як американець, і хоч я про все це вперше чув, але вдавав, що добре все знаю. Було б просто неввічливо зізнаватися у своєму невігластві, коли мені так чудово розтлумачили причини цих гонінь, викликаних, як виглядало, звичайними непорозуміннями. Мені подобалося його ім’я, а те, що він був з Міннесоти, робило це ім’я ще привабливішим: Айрленд Міннесотський, Айрленд Вісконсійський, Айрленд Мічіганський. А ще воно нагадувало назву острова — island. Але не в тому річ. Суть була значно глибша. Так, отче. Це правда, отче. Мабуть, отче. Ні, отче. Хоч, може й так, отче. Ви знаєте про це більше, ніж я, отче. Священник був добрий, але нудний. Офіцери були недобрі й нудні. Король був добрий, але нудний. Вино було погане, але не нудне. Воно нищило емаль на зубах, залишаючи її на піднебінні.
— І священника посадили, — сказав Рокка, — бо знайшли в нього трипроцентні облігації. Це було, звісно, у Франції. Тут би його ніколи не заарештували. Він заперечував, що знає щось про п’ятипроцентні. Це сталося в Безьє. Я там був і прочитав про це в газеті, а тоді пішов до в’язниці й попросив, щоб мені дозволили побачитися з тим священником. Було очевидно, що це він поцупив облігації.
— Я не вірю жодному твоєму слову, — сказав Рінальді.
— Можеш не вірити, — озвався Рокка. — Але я це розповідаю для нашого священника. Дуже повчальна історія. Він сам священник, і зможе її оцінити.
Священник усміхнувся.
— Розповідайте далі, — сказав він. — А я послухаю.
— Звичайно, всіх облігацій так і не знайшли, але трипроцентні були таки в того священника, та ще й деякі місцеві боргові розписки, вже не пригадую, які саме. Отож я пішов до в’язниці… і тут найголовніше… я став біля його камери і сказав, наче на сповіді: «Благословіть мене, отче, бо згрішили ви».
Усі вибухли реготом.
— І що він відповів? — запитав священник.
Рокка його проігнорував і почав пояснювати мені жарт.
— Ти ж зрозумів, у чому суть, правда? — Це мав би бути дуже кумедний жарт, якщо тільки його правильно второпати.
Мені налили ще вина, і я розповів анекдот про англійського рядового, якого поставили під душ. Тоді майор розповів смішну історію про одинадцятьох чехословаків і угорського капрала. Я випив ще і розказав жарт про жокея, котрий знайшов пенні. Майор сказав, що знає подібний італійський анекдот про герцогиню, котрій не спалося вночі. Священник пішов, а я ще розповів жарт про мандрівного торговця, котрий прибув до Мадрида о п’ятій ранку, коли там дув містраль. Майор сказав, що чув, ніби я вмію добряче випивати. Я заперечив це. Майор не погодився і почав присягатися Бахусом, що ми зараз перевіримо, чи це правда. До чого тут Бахус, сказав я. Не треба Бахуса. Ні, треба, наполягав він. Я маю змагатися з Філліпо-Вінченца Бассі, хто вип’є більше склянок і кухлів. Бассі сказав, що це несправедливо, бо він уже випив більше за мене. А я сказав, що це підла брехня, і Бахус чи не Бахус, але Філліпо-Вінченца Бассі чи Бассі-Філліпо Вінченца не випив за цілий вечір жодної краплі, і взагалі — як його насправді звати? А він запитав, як звати мене: Фредеріко Енріко чи Енріко Фредеріко? А я сказав, що нехай тоді переможе кращий, а Бахуса під три чорти, і майор почав наливати нам у кухлі червоне вино. Випивши пів кухля, я зрозумів, що більше не хочу. Я пригадав, куди збирався йти.