— Бассі переміг, — сказав я. — Він кращий за мене пияк. Я мушу йти.
— Він справді мусить, — підтримав мене Рінальді. — У нього побачення. Я це знаю.
— Я мушу йти.
— Іншим разом, — сказав Бассі. — Іншим разом, коли відчуватимеш силу.
— Він поплескав мене по плечу. На столі горіли свічки. Усі офіцери були дуже веселі. — На добраніч, джентльмени, — попрощався я.
Рінальді вийшов разом зі мною. Ми спинилися на галявинці за дверима, і він сказав:
— Тобі краще не йти туди п’яному.
— Я зовсім не п’яний, Ріні. Справді.
— Може, пожуй трохи кавових зернят.
— Дурниці.
— Я зараз тобі дістану, малий. А ти тут походи взад-уперед. — Він повернувся зі жменькою смажених кавових зернят. — Пожуй трохи, малий, і хай береже тебе Бог.
— Бахус, — сказав я.
— Я тебе проведу.
— Зі мною все гаразд.
Ми йшли удвох містечком, і я жував зернята. Біля брами в алею, що вела до вілли з англійцями, Рінальді попрощався зі мною.
— На добраніч, — сказав йому я. — А ти не хочеш зайти?
Рінальді похитав головою.
— Ні, — сказав він. — Я люблю простіші втіхи.
— Дякую за кавові зернята.
— Дурниці, малий. Пусте.
Я попрямував алеєю. Обабіч неї чітко вирізнялися на тлі неба обриси кипарисів. Я озирнувся й помахав Рінальді, що стояв і дивився мені вслід.
У приймальні вілли я сів, очікуючи, коли вийде Кетрін Барклі. Хтось наближався коридором. Я підвівся, але це не була Кетрін. Це була міс Ферґюсон.
— Вітаю, — сказала вона. — Кетрін просила мене переказати, що вона, на жаль, не зможе вас нині побачити.
— Дуже шкода. Маю надію, вона не занедужала.
— Почуває себе не найкраще.
— Ви перекажете їй, що мені дуже жаль?
— Так, перекажу.
— Гадаєте, що мені варто прийти до неї завтра?
— Так, варто.
— Дуже вам дякую, — сказав я. — На добраніч.
Я вийшов надвір і раптом відчув себе самотньо й незатишно. Я легковажно поставився до побачення з Кетрін, забагато хильнув і мало не забув про зустріч, але коли не зміг її побачити, відчув самотність і порожнечу.
Розділ восьмий
Наступного дня ми довідалися, що цієї ночі вище по річці почнеться наступ, і нам треба вислати туди чотири машини. Ніхто не знав жодних подробиць, хоч усі демонстрували позитивний настрій і стратегічні пізнання. Я їхав першою машиною, і коли ми проминали в’їзд до англійського госпіталю, я звелів водієві зупинитися. Інші авто теж пригальмували. Я вийшов і наказав тим водіям їхати далі й зачекати нас біля роздоріжжя на Кормонс, якщо ми не наздоженемо їх раніше. Тоді я швиденько покрокував алеєю, а в приймальній залі попросив викликати міс Барклі.
— Вона на чергуванні.
— Чи міг би я лише на хвилинку з нею зустрітися?
Вислали санітара, і той повернувся разом із нею.
— Я заскочив, щоб дізнатися, чи вам краще. Мені сказали, що ви чергуєте, тож я попросив вас покликати.
— Зі мною все добре, — сказала вона. — Вчора, мабуть, мене розморила спека.
— Я мушу їхати.
— Вийду з вами на хвилинку.
— З тобою справді все добре? — запитав я надворі.
— Так, дорогенький. Ти прийдеш сьогодні?
— Ні. Мушу їхати до Плави, там має бути весело.
— Весело?
— Нічого серйозного.
— Але ж ти повернешся?
— Завтра.
Вона розстібнула і зняла щось зі своєї шиї. А тоді поклала мені в руку.
— Це святий Антоній, — пояснила вона. — І приходь завтра ввечері.