— А хіба ти католичка?
— Ні. Але кажуть, що святий Антоній оберігає.
— Я припильную його заради тебе. Прощавай.
— Ні, — сказала вона. — Не треба прощатися.
— Гаразд.
— Будь чемним хлопчиком і бережи себе. Ні, тут не можна цілуватися. Не треба.
— Гаразд.
Я озирнувся й побачив її на сходах. Вона помахала рукою, а я послав їй повітряний цілунок. Вона знову помахала, а я вийшов з алеї, вмостився на сидінні санітарної машини, і ми рушили далі. Святий Антоній був у маленькому білому медальйончику. Я відкрив медальйончик і поклав образок на долоню.
— Святий Антоній? — запитав водій.
— Так.
— І в мене такий є.
Він забрав праву руку з керма, розстебнув ґудзик мундира й витяг з-під сорочки образок.
— Бачите?
Я поклав свого святого Антонія назад у медальйончик, згорнув тоненький золотий ланцюжок і запхав це все в нагрудну кишеню.
— А ви його не носите?
— Ні.
— Краще носити. Бо він для цього.
— Гаразд, — погодився я.
Я розстебнув замочок золотого ланцюжка, надів ланцюжок на шию і знову заклацнув замочок. Святий повис назовні мого мундира, тож я розщіпнув комір і сховав образок під сорочку. Дорогою весь час відчував у себе на грудях цей металевий медальйончик. А згодом забув про нього. Після поранення я вже його й не бачив. Хтось, мабуть, забрав його в одному з польових лазаретів.
Перетнувши міст, ми набрали швидкість і невдовзі побачили на дорозі попереду куряву від решти машин. А після повороту побачили ті три машини, що видавалися здаля маленькими, і з-під коліс яких здіймалася курява, зависаючи понад деревами. Ми їх наздогнали, а тоді випередили й завернули на дорогу, що піднімалася вгору між пагорбами. Їхати в колоні не аж так погано, коли ти в першій машині, тож я вигідно вмостився на сидінні й розглядав краєвиди. Ми їхали підгір’ями понад берегом річки, а коли дорога почала підніматися вгору, на півночі вигулькнули високі гори, вершини яких ще й досі були встелені снігом. Я озирнувся й побачив три інші машини, що поволі повзли вгору, здіймаючи за собою хмари куряви. Ми проминули довгеньку валку нав’ючених мулів, яких супроводили погоничі в червоних фесках. То були стрільці-берсальєри.
Після цього каравану мулів дорога була вже порожня, і ми піднімалися з пагорба на пагорб, а тоді, переваливши через подовгастий виступ гори, почали спускатися в річкову долину. Дорога була обсаджена деревами, і праворуч за ними я бачив річку — чисту, стрімку й неглибоку. Річка обміліла й текла вузенькими протоками між смугами піску й гальки, інколи розтікаючись лискучим покровом по встеленому галькою дну. Ближче до берега виднілися глибокі затони з синьою, мов небо, водою. Бачив я над річкою арки кам’яних мостиків, до яких вели стежки від дороги, а ще ми проминали кам’яні сільські будиночки з грушевими деревами, що нависали, мов канделябри, над південними стінами будинків, і низенькі кам’яні мури на полях. Дорога довго стелилася долиною, а тоді ми повернули і знову стали підніматися вгору. Стрімка дорога петляла каштановими гаями, аж урешті стала рівнішою і пішла далі гірським хребтом. Крізь дерева я міг бачити далеко внизу іскристу під сонцем змійку ріки, що розділяла дві армії. Ми тепер їхали новою й нерівною військовою дорогою, що стелилася гребенем гори, і я бачив на півночі два гірських пасма, темно-зелені до лінії вічних снігів, а тоді білі й мальовничі під сонцем. Пізніше, коли дорога почала підніматися хребтом угору, я побачив третє пасмо гір — височенних, засніжених і білих, наче крейда, схили яких були поорані чудернацькими борознами-зморшками, а за цими горами видніли вдалині ще й інші, хоч не було певності, справді їх бачиш чи це просто марево. Це все були австрійські гори, ми таких і близько не мали. Попереду дорога робила дугу й завертала праворуч, і дивлячись униз, я бачив, як стрімко вона спускається між дерев. Дорогою просувалися війська, вантажівки й мули, нав’ючені гірськими гарматами, а коли ми почали спускатися, тримаючись самого краю, я побачив далеко внизу річку, шпали й рейки залізниці, що йшла вздовж берега, а тоді перетинала річку старим мостом, і там за річкою, попід горою, я бачив руїни будинків містечка, яке ми мали взяти.
Уже майже стемніло, коли ми з’їхали вниз і повернули на головну дорогу, прокладену вздовж берега ріки.
Розділ дев’ятий
Дорога була запруджена транспортом і замаскована з боків і згори щитами-циновками з кукурудзяних стебел і соломи, нагадуючи вхід у цирк або якесь індіанське селище. Ми поволі рухалися цим тунелем з циновок, аж поки виїхали на розчищене відкрите місце, де була залізнична станція. Дорога тут опускалася нижче рівня річкового берега, і на схилі, що нависав над нею, скрізь були викопані шанці, в яких ховалася піхота. Сонце вже сідало, і дивлячись на той бік річки, я бачив там над пагорбами темні на тлі призахідного неба австрійські аеростати спостереження. Ми запаркували машини біля цегельні. Її випалювальні печі й декілька глибоких ям були пристосовані під польові лазарети. Там було троє знайомих мені лікарів. Я поговорив зі старшим, майором, і довідався, що коли все почнеться і наші машини завантажать, ми маємо вернутися тією захищеною щитами дорогою до головної, а тоді піднятися на перевал, де буде пост і поранених перевантажать на інші машини. Він тільки мав надію, що на дорозі не виникне тиснява. Бо ж іншого шляху не було. Дорогу загородили щитами, бо вона добре проглядалася австрійцями з того боку річки. Тут, біля цегельні, береговий насип захищав нас від рушничного й кулеметного вогню. Через річку вів тільки один зруйнований міст. Коли почнеться артилерійський обстріл, наведуть ще один міст, а частина війська форсуватиме річку на мілині, біля закруту. Майор був низенький чоловічок з підкрученими вгору вусиками. Він воював у Лівії і мав дві нашивки за поранення. Він сказав, що подбає, щоб мене нагородили, якщо все добре закінчиться. Я сказав, що все має добре закінчитися, але подякував йому за люб’язність. Тоді спитав, чи немає тут якогось великого укриття, де могли б розміститися водії, і він звелів солдатові показати мені бліндаж. Я пішов за ним, і побачив там дуже гарний бліндаж. Водії були задоволені, і я їх там залишив. Майор запропонував мені випити з ним та двома іншими офіцерами. Ми випили рому, спілкуючись, немов старі друзі. Надворі стало сутеніти. Я поцікавився, коли розпочнеться наступ, і мені сказали, що відразу, коли стемніє. Я повернувся до водіїв. Вони сиділи в бліндажі й розмовляли, та коли я зайшов, замовкли. Я пригостив кожного пачкою нещільно набитих цигарок «Македонія», з яких сипався тютюн, і кінчики яких треба було скручувати перед тим, як розпалювати. Водій, якого звали Манера, клацнув запальничкою і пустив її по колу. Запальничка була зроблена у вигляді радіатора «фіата». Я розповів їм про те, що почув.