— А чому ми не бачили той пост, коли їхали сюди? — здивувався Пассіні.
— Він був за тим закрутом, де ми повернули.
— З тієї дороги буде брудне місиво, — зронив Манера.
— Змішають нас з лайном.
— Цілком можливо.
— А що чути з харчами, лейтенанте? Коли це все почнеться, нам буде вже не до того.
— Піду розвідаю, — сказав я.
— Нам залишатися тут чи можна десь розім’яти ноги?
— Краще сидіть отут.
Я повернувся до майорового укриття, і він сказав, що скоро під’їде польова кухня, і водії зможуть прийти по їжу. Він може позичити їм казанки, якщо вони не мають своїх. Думаю, що мають, відказав я. Тоді пішов назад і пообіцяв водіям закликати їх, коли привезуть харчі. Було б добре, щоб встигли до обстрілу, сказав Манера. Вони всі мовчали, поки я не вийшов. Були простими механіками й ненавиділи війну.
Я вийшов оглянути машини й побачити, що діється, а тоді повернувся до бліндажа й сів там разом із чотирма водіями. Ми сиділи на землі, притулившись спинами до стін, і курили. Надворі вже майже стемніло. Земля в бліндажі була тепла й суха, тож я сперся на неї плечима, напівлежачи, й розслабився.
— Хто має наступати? — спитав Ґавуцці.
— Берсальєри.
— Усі берсальєри?
— Думаю, що всі.
— Тут замало військ для справжнього наступу.
— Можливо, це для відволікання уваги, а справжній наступ буде деінде.
— А ті, що підуть у наступ, знатимуть про це?
— Не думаю.
— Звичайно, ні, — сказав Манера. — Інакше не підуть.
— Ще й як підуть, — сказав Пассіні. — Ті берсальєри дурні.
— Вони хоробрі й дисципліновані, — заперечив я.
— У них широченні груди й коняче здоров’я. Та все одно вони дурні.
— А от гренадери довгі як тички, — сказав Манера.
Це був якийсь жарт. Вони всі розреготалися.
— Ви були там, Tenente, коли вони відмовилися йти в наступ, і тоді кожного десятого розстріляли?
— Ні.
— Це правда. Їх після цього вишикували, а тоді вивели зі строю кожного десятого. Їх розстріляли карабінери.
— Карабінери, — підтвердив Пассіні і сплюнув на землю. — Але ж ті гренадери; кожен мало не два метри на зріст. І теж не схотіли наступати.