— Якби всі відмовились атакувати, то й війна вже скінчилася б, — сказав Манера.
— Гренадери про це не думали. Вони просто злякалися. Там усі офіцери зі знатних родин.
— Деякі офіцери пішли самі.
— Двох офіцерів, які не хотіли йти, застрелив якийсь сержант.
— Деякі солдати пішли.
— Тих і не ставили в стрій, коли там брали десятого.
— Карабінери тоді розстріляли одного мого земляка, — сказав Пассіні. — Був кмітливий хлопець і здоровило, зростом якраз на гренадера. Постійно бував у Римі. Завжди з дівчатами. І з карабінерами завжди. — Він засміявся. — А тепер перед його будинком поставили вартового з багнетом, і ніхто не може провідати його матір, батька й сестер, а батька ще й позбавили всіх громадянських прав, навіть голосувати він не може. Вони тепер поза законом, цілком беззахисні. Хто хоче може тепер забрати їхнє майно.
— Якби всі не боялися, що з їхніми родинами таке можуть зробити, ніхто б узагалі не йшов у наступ.
— Та чого. Пішли б альпійські стрільці. І ті солдати Віктора-Емануїла. Дехто з берсальєрів теж.
— Берсальєри теж тікали. А тепер хочуть про це забути.
— Даремно ви дозволяєте нам вести такі балачки, Tenente. Хай живе армія! Evviva l’esercito! — саркастично зронив Пассіні.
— Чув я ці ваші балачки, — сказав я. — Та поки ви сидите за кермом і робите свою справу…
— … і не патякаєте заголосно, щоб чули інші офіцери, — додав Манера.
— Я думаю, нам треба воювати до кінця, — сказав я. — Війна не закінчиться, якщо одна сторона складе зброю. Буде тільки гірше, якщо ми це зробимо.
— Не може бути гірше, — поштиво сказав Пассіні. — Немає нічого гіршого за війну.
— Поразка ще гірша.
— Не вірю я, — так само шанобливо заперечив Пассіні. — Бо що таке поразка? Це всі вертаються додому.
— І тоді по вас приходять. Забирають ваш дім. І сестер ваших забирають.
— Не вірю, — стояв на своєму Пассіні. — Усім такого не зроблять. Хай кожен захищає свій дім. І хай боронить там своїх сестер.
— Та вас тоді повісять. Або знову заберуть до війська. І вже не в санітарний транспорт, а в піхоту.
— Усіх не перевішають.
— Чужинці не візьмуть нас у солдати, — сказав Манера. — Бо ми накиваємо п’ятами вже в першому бою.
— Як чехи.
— Я думаю, ви просто не уявляєте, що таке бути завойованим, тому й гадаєте, що в цьому нічого поганого.
— Tenente, — сказав Пассіні. — Ось ви дозволили нам говорити. То слухайте. Немає нічого гіршого за війну. Ми тут, у санітарній частині, навіть уявити не можемо, яка це страшна річ. А коли люди це усвідомлюють, то вже не можуть нічого зупинити, бо просто божеволіють. Є й такі, що не здатні це усвідомити. А інші бояться своїх офіцерів. Ото з такими й робиться війна.
— Я знаю, що доброго тут мало, але треба воювати до кінця.
— Кінця не буде. Війна не має кінця.
— Ні, має.
Пассіні похитав головою.
— Війну не виграють перемогою. Що буде, як ми захопимо Сан Ґабріеле? А тоді ще й візьмемо Карсо, Монфальконе і Трієст? І що тоді? Ви бачили сьогодні всі ті гори вдалині? Гадаєте, що й їх ми зможемо захопити? Хіба що самі австріяки складуть зброю. Хтось мусить це зробити. Чому б не перестати воювати нам? Якщо вони і прийдуть до Італії, то скоро втомляться й заберуться геть. Вони мають свою країну. Але ж ні, обов’язково треба воювати.
— Ви справжній оратор.
— Ми думаємо. Читаємо. Ми ж не селюки. Ми механіки. Хоч навіть селяни не такі дурні, щоб вірити у війну. Усі її ненавидять.
— Країною правлять ідіоти, які нічого не розуміють і ніколи не зрозуміють. Ось чому ми зараз воюємо.
— Вони ще й наживаються на цій війні.
— Але не всі, — сказав Пассіні. — Більшість із них занадто тупі. Затіяли це все просто так. З власної дурості.
— Тримаймо язики за зубами, — сказав Манера. — Занадто розпатякалися, навіть як на Tenente.
— Йому це подобається, — сказав Пассіні. — Ми ще навернемо його на нашу віру.
— Але зараз нам краще помовчати, — сказав Манера.
— То нам дадуть щось їсти, Tenente? — спитав Ґавуцці.
— Піду дізнаюся, — сказав я.
Ґордіні встав і вийшов разом зі мною.
— Щось треба зробити, Tenente? Чим я можу допомогти? — З них чотирьох він був найтихіший.
— Ходімо зі мною, якщо хочете, — сказав я, — а там буде видно.